- Головна>
- Казки>
- Українські казки>
- Чарівні казки>
- Кобиляча голова
Кобиляча голова
Сказала б казки — не вмію, сказала б приказки — не смію, сказала б небилиці — так багато плутаниці.
Ну, казки хоч не вмію, а треба сказать.
Був собі дід та баба. От і в діда дочка, і в баби дочка. От баба пускає їх на досвітки прясти. Дідова ж дочка пряде, а бабина все нічого не робить, а як прийдуть додому, то ще й обмовить ту.
Ну баба й зненавиділа дідову дочку та й каже до діда:
— Поведи свою дочку, де хоч, там її і дінь, щоб вона в нас дурно хліба не їла!
От дід — нічого робить — і повів. Веде та й веде, та завів її в ліс — аж там стоїть хатка пуста. Він її у ту хату й увів.
— Сиди ж ти, дочко, тут, а я піду дровець нарубаю.
Та й пішов.
Прив’язав колодочку до віконечка, а сам подався додому.
То оце вітер повійне, а колодочка — стук-стук, стук-стук!
А дівчина:
— Це ж мій батечко дрівця рубає!
Сидить вона собі, шиє та й не вийде подивитися, що воно стука.
Аж уже стала й ніч.
Коли це — стукотить-гримо-тить — кобиляча голова біжить.
Батьківські
поради