Кирило Кожум'яка

— Є, князю. Живе над Дніпром, шкури мне.

— Як же до нього приступитись, щоб послухався, не образився?

Порадилися й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до хати, відчинили двері помалу та й злякалися: сидить сам Кожум'яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять шкур, тільки й видно, як коливає отакою довгою бородою!
Тут один з посланців кахикнув. Кожум'яка жахнувся з несподіванки, а дванадцять шкур у нього в руках тільки — трісь, трісь!.. Обернувся до них, а вони йому вклоняються: — Отак і так, — кажуть, — прислав до тебе князь із проханням…

А він і слухати не хоче: розсердився, що через них аж дванадцять шкур зіпсував. Просили вони його, просили та й пішли ні з чим.

Що тут робити? Сумує князь, сумує і вся старшина. Послали молодших людей до Кожум'яки, а він на них і не дивиться.

Тоді спало князеві на думку послати малих дітей. Ті як прийшли до Кирила Кожум'яки, як почали просити, як стали навколішки та заплакали, то й він сам не витерпів, заплакав. А тоді й каже:

— Ну, для вас, для малих діток, я все зроблю.

Пішов Кирило до князя.

— Давайте, — каже, — мені дванадцять бочок смоли та дванадцять возів конопель!

Дали йому. Він коноплями обмотався, смолою обсмолився, узяв булаву в десять пудів та й пішов до змія.

А змій йому й каже:

— Що ж ти, Кирило? Битися прийшов чи миритися?

— Де вже миритися! Битися з тобою, з душогубом клятим!