Казка про золотого півника

 Десь-то, в тридев’ятім царстві,
 В тридесятім володарстві
 Жив-був славний цар Дадон.
 Змолоду, посівши трон,
 Розважався він війною,
 Для сусідів був грозою,
 А на старість захотів
 Одпочити від боїв,
 З упокоєм їсти-пити;
 Тут сусіди ну водити
 На царя за раттю рать,
 Шкоди й лиха завдавать.
 Щоб кінці землі своєї
 Від наруги від тієї
 Боронити день при дні,
 Цар війська держав грізні.
 Воєводи не дрімали,
 Та ніяк не потрапляли:
 Ждуть із півночі, аж на –
 Лізе з півдня рать буйна;
 Збудуть там – недобрі гості
 Морем сунуться; зо злості
 Навіть плакав цар Дадон,
 Навіть забував і сон.
 Де вже тут спокійно жити!
 От, щоб горю пособити,
 Вдався він до мудреця,
 Зорезнавця і скопця.
 Шле до нього він з поклоном.
 
 От мудрець перед Дадоном
 Став, торбину розв'язав,
 Золотого півня дав.
 «Посади оцю ти птицю, –
 Проказав мудрець, – на шпицю;
 Золот-півник всі краї
 Пильнуватиме твої:
 Як не ждать нізвідки лиха, –
 Буде пташка мирна й тиха,
 А як тільки б відкілясь
 Ворогів орда взялась,
 Чи війна б де починалась,
 Чи яка біда складалась, –
 Закричить мій співунець,
 Підійнявши гребінець,
 І повернеться до того
 Місця лютого й страшного».
 Цар, як теє зачував,
 Гори злота обіцяв
 Зорезнавцеві старому.
 Мовив: «Я слузі такому,
 Як для себе, без жалю
 Все віддам і все зроблю».
 
 Став же півник той на шпиці,
 Стереже його границі,
 Скоро тільки щось не так –
 Подає тривоги знак,
 Наче зо сну, стрепенеться,
 Повернувшись, озоветься. З
 акричить: «Кири-ку-ку!
 Царствуй лежма на боку!»
 І сусіди присмирніли,
 Воювати вже не сміли.
 Отаких-то цар Дадон
 Їм наставив перепон.
 
 Рік і два спливає мирно,
 Півник наш сидить сумирно.
 Тільки ж якось цар Дадон
 Чує крик і шум крізь сон.
 «Царю! Батьку милостивий! –
 Воєвода стогне сивий. –
 Встань, велителю! Напасть!»
 «Що таке? Заснуть не дасть! –
 Цар крізь позіхи до нього. –
 Га? Хто там? Чого й до чого?»
 Воєвода ж не мовчить:
 «Наш когутик знов кричить,
 Страх і шум по всій столиці».
 Цар до вікон, зирк – на шпиці
 Б'ється півник-вістівник,
 Повернувся в східний бік.
 Вже ж тут годі зволікатись:
 «Всі на коні! Гей, рівнятись!»
 Цар до сходу шле війська,
 Старший син за ватажка.
 Півник тут угамувався.
 Стихло все, Дадон здрімався.
 
 От минуло вісім днів,
 А не чуть про вояків:
 Як проходить оборона? –
 Не сповіщено Дадона.
 Золот-півень в крик уп'ять, –
 Цар нову скликає рать,
 Сина меншого із нею
 Шле правицею своєю.
 Півник знов сидить, притих,
 А вістей нема від них.
 Знову вісім день минає;
 Люд боїться, сну не знає;
 Золот-півень в крик уп'ять, –
 Цар скликає третю рать,
 Сам уже стає на чолі,
 Хоч не як-то й вірить долі.
 
 От ідуть та йдуть війська,
 Путь-доріженька тяжка.
 Ні ворожої ж то сили,
 Ні побою, ні могили
 В далині не вирина.
 Мислить цар: ну й дивина!
 От і восьмий день минає.
 Цар у гори прибуває
 І з усім своїм полком
 Опинивсь перед шатром.
 Все німе, як на картині,
 Круг шатра; в тісній долині
 Рать побита скрізь лежить.
 До шатра Дадон спішить...
 Ой, якої страховини!
 Перед ним його два сини
 Без шоломів і щитів
 На землі. Меча встромив
 Один одному у груди,
 Їхні коні – як приблуди,
 На столоченій траві,
 На кривавій мураві...
 Цар у плач: «Ох, соколята!
 Що за доля розпроклята!
 Вже не тішитись на вас!
 Ох! Настав мій смертний час!»
 Плаче цар, бійці ридають,
 Аж долини всі здригають,
 Аж тремтить усе нутро
 Гір високих... Враз шатро
 Відслонилось – і дівиця,
 Шамаханськая цариця,
 Наче ясная зоря,
 Тихо вийшла до царя.
 Як нічна змовкає птаха
 Перед сонцем, – так бідаха
 Перед нею занімів –
 Цар забувся про синів.
 А вона перед Дадоном
 Усміхнулась – із поклоном
 За правицю узяла
 І в шатро його ввела.
 Там за стіл його саджає
 Та частує-пригощає
 І кладе на відпочин
 Між гаптованих тканин.
 Цілий тиждень, як годину,
 Їй покірний до загину,
 В любий здавшися полон,
 Бенкетує цар Дадон.
 
 Аж нарешті він по всьому
 Каже війську йти додому,
 Сам красуню забира
 І рушає, бо пора.
 Перед ним чутки, як птиці,
 Носять правду й небилиці.
 Біля міста, край воріт
 Люди збіглись на привіт.
 Всяк летить прудким погоном
 За царицею й Дадоном.
 Цар Дадон вітає всіх.
 Гульк – із натовпів людських,
 В сарачинській шапці білій,
 Наче лебідь посивілий,
 Друг його, старий звіздар.
 «А, добридень, – каже цар, –
 Як живеш і що нам скажеш?
 Підійди-но, що накажеш?»
 «Царю, – в відповідь мудрець, –
 Треба скласти нам кінець.
 Як тобі я прислужився,
 Ти сказав, ще й побожився:
 Все тобі я без жалю,
 Як для себе, ізроблю.
 Подаруй мені дівицю,
 Шамаханськую царицю...»
 Цар поглянув, сам не свій:
 «Що ти, – каже, – навісний!
 Чи нечиста, може, сила
 В тебе розум затемнила?
 Що за біс тебе опав?
 Я не криюсь, обіцяв,
 Та таке вже не годиться...
 І нащо ж тобі дівиця?
 А чи знаєш ти, хто я?
 Воля царська тут моя –
 Хочеш золота дзвінкого?
 Чи коня мого прудкого?
 
 Чи півцарства, хочеш, дам?»
 «Не цікаво теє нам.
 Подаруй мені дівицю,
 Шамаханськую царицю», –
 Так відказує мудрець.
 Плюнув цар: «На тебе грець!
 Як таке, не дам нічого!
 Мучиш сам себе, старого!
 Одійди, як хочеш жить!
 Ну-бо діда відтягніть!»
 Дід почав був сперечатись,
 Та не з кожним слід змагатись:
 Цюкнув цар його жезлом
 Просто в лоб. Упав мішком
 Бідолаха. – Вся столиця
 Іздригнулась, а дівиця
 Хи-хи-хи та ха-ха-ха!
 Не боїться, бач, гріха.
 Цар, лихе забувши слово,
 Усміхнувся їй медово.
 От в'їздить до міста він...
 Раптом чує тихий дзвін, –
 І, як стій, серед столиці
 Півник, зринувши зо шпиці,
 Над царем залопотів
 І йому на тім'я сів,
 Стрепенувся, в тім'я клюнув
 Та й з очей... Униз посунув
 З колісниці цар Дадон,
 Відійшов на вічний сон.
 А цариця десь поділась,
 Наче й зовсім не родилась.
 Казка вигадка, проте
 Щось тут, браття, не пусте!