Українська Русский

Казка про мертву царівну та сімох богатирів

В путь-дорогу цар зібрався,
 Із ріднею попрощався,
 І цариця край вікна
 Сіла ждать його сумна.
 Жде від ранку і до ночі,
 В поле дивиться, аж очі
 Почали боліти їй
 У сподіванці сумній.
 Все не видно в полі друга!
 Тільки бачить: в’ється хуга,
 Сніг лягає на поля,
 Вся білісінька земля.
 Дев’ять місяців минає,
 Смуток очі застилає.
 А як свят-вечір настав,
 Бог дочку цариці дав.
 Рано-вранці гість бажаний,
 День і ніч так довго жданий,
 Повернувся цар назад
 І заходить до палат.
 А вона липі позирнула
 Та важкесенько зітхнула –
 Потьмаривсь од щастя світ
 І померла до обід.

 Цар журився безутішно.
 Та як бути? – й він був грішний.
 Рік, неначе сон, промчавсь –
 Цар із другою побравсь.
 І по правді молодиця,
 Що й казать, була цариця:
 І висока, і струнка,
 І розумна, і метка,
 Тільки дуже вередлива,
 Гордовита та злослива.
 В неї придане було:
 Дзеркальце, чудесне скло,
 Що таку властивість мало:
 Як людина, розмовляло,
 З ним одним була вона
 І ласкава й не смутна,
 З ним привітно розмовляла
 І, милуючись, казала:
 «Любе дзеркальце, скажи
 Та мій сумнів розв’яжи:
 Хто на світі наймиліший,
 Найгарніший, найбіліший?»
 А воно дає відказ:
 «Ти, царице, повсякчас
 За людей усіх миліша,
 І рум’яніша й біліша».
 І цариця в тую ж мить
 Ну сміятись та радіть! –
 І підморгувать очима,
 І поводити плечима,
 І крутитись перед ним,
 Перед дзеркальцем своїм.

 Та царівна молодая
 Теж тимчасом розцвітає.
 Потихеньку підросла
 І, мов квітка, розцвіла.
 Білолиця, чорнобрива,
 І сумирна, й непримхлива.
 Старости біля дверей:
 Королевич Єлисей
 Засилає. Цар дав слово.
 Посаг теж давно готовий:
 Сім торгових городів
 Та сто сорок теремів.

 Дівич-вечір наступає,
 А цариця за звичаєм
 Перед дзеркальцем своїм
 Перемовилася з ним:
 «Чи не я за всіх миліша,
 І рум’яніша й біліша?»
 А воно їй каже так:
 «Ти прекрасна, знає всяк,
 Та царівна ще миліша,
 Ще рум’яніша й біліша».
 Як цариця відплигне,
 Та як ручкою махне,
 Та по дзеркальцю як грюкне,
 Закаблучком як пристукне:
 «Ах ти ж, капоснеє скло!
 Брешеш ти мені на зло!
 Як рівнятись їй зі мною?
 Я пиху в ній заспокою!
 Біла, справді-бо, вона,
 Та хіба ж то дивина? –
 Мати нею як ходила,
 Все на сніг лише й зорила!
 Та скажи: чи можна ж їй
 Дорівнять красі моїй?
 На землі за мене кращу
 Не знайде ніхто нізащо,
 Це й не чувано ніде!»
 А воно своє веде,
 Що царівна ще миліша,
 Ще рум’яніша й біліша!
 Що робити? Тут вона,
 З чорних заздрощів смутна,
 Кида дзеркальце під лавку,
 Кличе дівчину Чорнявку
 І дає наказа їй,
 Цій прислужниці своїй,
 Завести царівну в хащі
 І, живу, напризволяще
 Під сосною кинуть там
 На поживу злим вовкам.

 Хто вгамує бабу гнівну?
 От, покликавши царівну,
 З нею дівка в ліс пішла
 Й так далеко завела,
 Що царівна догадалась
 І до смерті налякалась.
 Почала благать вона:
 «В чім, скажи, моя вина?
 Не губи мене, дівице!
 Коли стала б я цариця
 Відплатила б чим змогла!»
 Не бажаючи їй зла,
 Та царівну не зв’язала,
 Відпустила і сказала:
 «Не журися, будь-що-будь!»
 І пішла в зворотну путь.
 «Що? – сказала їй цариця, –
 Де красуня білолиця?»
 «Там, у хащі лісовій, –
 Відповіла дівка їй, –
 Міцно зв’язані їй лікті,
 Попадеться звірю в кігті –
 Менш прийдеться їй страждать,
 Легше буде помирать».

 Всюди чутка залунала,
 Що дочка в царя пропала.
 Не стуляє цар очей.
 Королевич Єлисей,
 Помолившись добре Богу,
 Виряджається в дорогу
 Наречену врятувать
 І дружиною назвать.

 А царівна молодая
 В лісі темному блукає,
 Далі й далі в нетрі йшла
 І на терем набрела.
 Їй назустріч пес загавкав,
 І підбіг, і ліг на травку.
 Йде царівна до воріт –
 Тихо скрізь. За нею вслід,
 Лащучися незлосливо,
 Пес біжить. Вона сміливо
 По приступках піднялась
 І за клямку узялась.
 Двері тихо відчинились,
 І царівна опинилась
 У світлиці. Навкруги
 Всюди лад. В кутку боги,
 Стіл дубовий під богами,
 Лави, вкриті килимами.
 Бачить дівчина, що тут
 Люди праведні живуть,
 Знать, не будуть ображати.
 Та нікого не видати.
 Обійшла царівна дім,
 До ладу прибрала в нім,
 Засвітила Богу свічку,
 Розпалила жарко пічку,
 Застелила гарно стіл
 І лягла собі на піл.

 От і вечір. В тиші сонній
 Тут почувся тупіт коней,
 Входять сім богатирів,
 Сім рум’яних молодців.
 Старший мовив: «Що це значить?
 Всюди прибрано, неначе
 Хтось в дому порядкував
 Та господарів чекав.
 Хто ж це? Вийди, покажися,
 З нами чесно подружися:
 Коли літній чоловік,
 Дядько будеш нам повік.
 Коли жінка, будь нам мати,
 Так і станем шанувати.
 Коли хлопець молодий,
 Будеш брат нам дорогий.
 Коли красная дівиця,
 Будь улюблена сестриця».

 Тут вона до них зійшла,
 Їм пошану віддала,
 Низько в пояс уклонилась,
 Лагідно перепросилась,
 Що, мовляв, до них зайшла,
 Хоч непрохана була.
 Вмить вони з тих слів пізнали,
 Що царівну привітали.
 Посадили у куток,
 Піднесли їй пиріжок,
 Чарку повну наливали
 І на таці подавали.
 Від зеленого вина
 Відмовлялася вона,
 Пиріжок липі розломила
 Та шматочок відкусила
 І з дороги відпочить
 Відпросилась в тую ж мить.
 Одвели вони дівицю
 До горішньої світлиці
 І пішли відтіль гуртом,
 Щоб заснула тихим сном.

 День за днем іде, минає,
 А царівна молодая
 Все живе серед лісів
 У семи богатирів.
 Вранці, ясною порою
 Браття дружною юрбою
 Виїжджають погулять,
 Сірих крижнів пострілять,
 Руку правую потішить,
 Сарачина в полі спішить,
 Або в кримця на скаку
 Зняти голову важку,
 Стріться з ворогом заморським
 Чи з черкесом п’ятигорським.
 А хазяєчка – вона,
 В терему сама-одна,
 Прибере, і наготує,
 І нічим не вередує.
 Так ідуть за днями дні,
 Безтурботні та ясні.

 Браття всі сестру названу
 Покохали. Якось рано
 У світлицю до зорі
 Увійшли богатирі.
 Старший каже їй: «Дівице,
 Знаєш, всім ти нам сестриця.
 Всіх нас семеро братів,
 Молодців-богатирів.
 Ми тебе кохаєм дуже,
 Як один. Собі ти мужа
 Поміж нами обери,
 Нас як-небудь помири,
 А для інших будь сестрою.
 Що ж хитаєш головою?
 Чи відмовить хочеш нам?
 Чи не по купцеві крам?»

 «Ой ви, хлопці молоденькі,
 Братики мої рідненькі! –
 Каже так царівна їм, –
 Як неправду я повім,
 Божий гнів спаде на мене!
 Що чинить? Я ж наречена!
 Всі до серця ви мені,
 Всі розумні та ставні,
 Кожен кожному з вас рівний,
 Та є суджений в царівни!
 Наречений любий цей –
 Королевич Єлисей».

 Браття трохи помовчали,
 Головами похитали.
 Старший каже: «В добрий час!
 Ти ж не гнівайся на нас,
 Словом більш не похоплюся
 Я про те». – «Я не гнівлюся, –
 Тихо мовила вона. –
 А відмова – не вина».
 Женихи їй уклонились,
 Потихеньку віддалились,
 Знов у згоді, як раніш,
 Стали жити ще дружніш.

 А тимчасом зла цариця
 На царівну все гнівиться,
 Все добріша не стає,
 А на дзеркальце своє
 Довго сердилась і дулась,
 Та нарешті схаменулась,
 Розшукала й перед ним
 Давнім звичаєм своїм
 Красуватись знову стала
 Й посміхаючись казала:
 «Здрастуй, дзеркальце! Скажи
 Та мій сумнів розв’яжи:
 Чи не я за всіх миліша,
 І рум’яніша й біліша?»
 А воно їй каже так:
 «Ти прекрасна, знає всяк,
 Тільки є, жива й здорова,
 Серед темної діброви,
 У хоромах захисних
 Та, що краща від усіх!»
 І цариця налетіла
 На Чорнявку: «Як ти сміла
 Обдурить мене? і в чім?»
 Та призналася в усім.
 А розгнівана цариця
 Їй рогаткою грозиться
 І кладе: або не жить,
 Або падчерку згубить.

 Раз царівна молодая
 Милих братиків чекає
 І пряде біля вікна.
 Раптом глянула вона:
 Пес загавкав, як шалений,
 То черниченька злиденна
 У подвір’ї під вікном
 Відганяє пса кийком.
 «Підожди, бабусю рідна! –
 Їй з вікна кричить царівна, –
 Пригрожу сама я псу
 І чогось тобі знесу!»
 Їй відказує черниця:
 «Ой, дитинонько-дівице!
 Клятий пес мене злякав,
 Мало лаття не порвав,
 Подивись, як він лютує!
 Вийди в двір!» Царівна чує,
 Хліб з комори узяла,
 Та липі з ґаночку зійшла –
 Пес до неї – гавка, злиться,
 Не пускає до черниці.
 А стара підійде лиш –
 Він злоститься ще страшніш
 На черницю. «Просто дивно! –
 Посміхнулася царівна, –
 Що це так його гнівить?
 На ж, лови!» – і хліб летить.
 Хліб жебрачка упіймала.
 «Дуже дякую, – сказала, –
 Бог тебе благослови!
 От за це тобі, лови!»
 І на ґанок соковите,
 Наливне та духовите
 Гарне яблучко летить.
 Пес як скочить, заскавчить…
 Та царівна просто в руки
 Упіймала. «Від докуки
 Яблучко собі вживай!
 Бог з тобою, прощавай!»
 Так черниця проказала,
 Уклонилась і пропала.
 До царівни тут мерщій
 Пес біжить і в очі їй
 З жалем дивиться і виє,
 Ніби пеське серце ниє,
 Ніби хоче їй сказать:
 «Кинь!» Вона його вмовлять,
 Пестить ніжною рукою:
 «Що, соколику, з тобою?
 Ляж!» В кімнату увійшла,
 Знову пряжу узяла;
 Під віконцем прясти стала,
 Ждать братів, а поглядала
 Все на яблучко на те,
 А воно мов золоте,
 Спілим соком вщерть налите,
 І рум’яне, й духовите,
 Медом сповнене ясним,
 Видно зернятка у нім.
 Почекать вона хотіла
 До обіду, не стерпіла,
 В руки яблучко взяла
 І до губок піднесла,
 Потихесеньку куснула
 І шматочок проковтнула…
 Раптом, що це? Світе мій!
 Ніби сперло груди їй,
 Білі руки уронила,
 Спіле яблучко впустила,
 Блимнув погляд з-під повік,
 І на лавку під божник
 Тут вона відразу впала
 І недвижна, тиха стала…

 Тої самої пори
 Молодці-богатирі
 Поверталися юрбою
 З молодецького розбою.
 Пес в діброві їх виттям
 Зустрічає: «Горе нам! –
 Браття мовили. – Печалі
 Не минути!» їдуть далі,
 Прискакали, входять… «Ах!»
 Пес за ними по п’ятах,
 Вмить до яблучка… Озлився,
 Проковтнув його, звалився
 І відразу здох… Воно,
 Бач, отруєне було.
 До царівни неживої,
 Похилившись головою,
 Браття з жалем підійшли,
 Її з лавки підняли,
 Одягли у пишні шати
 І хотіли вже ховати –
 Передумали. Вона,
 Як ві сні – така ясна,
 Тихомирне так лежала,
 Що ледь-ледь не промовляла.
 Ждали три дні. Але ні! –
 Спить вона у мертвім сні…
 І з плачем, в великім жалю,
 В домовину із кришталю
 Тіло мертвої сестри
 Тут кладуть богатирі.
 Понесли в порожню гору
 І труну в північну пору
 До шести міцних стовпів,
 До чавунних ланцюгів
 Обережно пригвинтили
 І навкруг загородили.
 Старший брат віддав поклін.
 «Люба сестро! – мовив він, –
 Спочивай спокійно в гробі!
 Згасла, жертва чорній злобі,
 На землі твоя краса;
 Дух твій приймуть небеса.
 Ми усі тебе любили,
 Ждав тебе жених твій милий,
 Та вінець дістався твій
 Тільки смерті навісній».

 Того ж дня лиха цариця,
 Дожидаючись черниці,
 Нишком дзеркальце взяла
 І питання задала:
 «Чи не я за всіх миліша,
 І рум’яніша й біліша?»
 А воно їй каже так:
 «Ти, царице, знає всяк,
 На землі за всіх миліша,
 І рум’яніша й біліша».

 У далекому краю
 Нареченую свою
 Королевич скрізь шукає.
 Все немає та немає!
 І кого він не спита,
 Всюди відповідь не та:
 Той сміється просто в очі,
 Той відкаже неохоче;
 І до сонця під кінець
 Вдався добрий молодець:
 «Ясне сонечко! Ти ходиш
 Цілий рік у небі. Зводиш
 Зиму з літом щоразу,
 Всіх нас бачиш унизу.
 Не відмов мені в привіті!
 Чи не стріло десь на світі,
 У якому-будь краю,
 Нареченую мою?»
 Ясне сонце відказало:
 «Ні, царівни не стрічало
 Я ніколи. Та постій,
 Може, місяць, родич мій,
 Десь її на світі стрітив
 Або слід її примітив».

 Серце рветься із грудей, –
 Ночі жде наш Єлисей.
 Тільки місяць показався –
 Він услід за ним погнався.
 «Місяцю, ти, друже мій,
 Ти, ріжечку золотий!
 Ти встаєш у тьмі глибокій,
 Білолиций, ясноокий,
 І до тебе залюбки
 Посміхаються зірки.
 Не відмов мені в привіті!
 Чи не стрінув десь на світі,
 У якому-будь краю,
 Нареченую мою?»
 Відказав тут місяць ясний:
 «Не стрічав царівну красну.
 На сторожі я стою
 Тільки в чергу-бо свою,
 Знать, вона без мене, друже,
 Десь пробігла!» – «Прикро дуже!» –
 Королевич відказав.
 Ясний місяць ще додав:
 «Постривай, про неї, може,
 Вітер знає. Він поможе.
 Ти до нього поспішай.
 Не журися, прощавай!»

 Єлисей журбу долає,
 Вітру буйному гукає:
 «Вітре, гордий володар!
 Ти ганяєш зграї хмар,
 Ти хвилюєш синє море,
 Всюди вієш на просторі,
 Ти боїшся, вільний птах,
 Тільки Бога в небесах.
 Не відмов мені в привіті!
 Чи не стрінув десь на світі,
 У якому-будь краю,
 Нареченую мою?»
 Каже вітер: «За рікою,
 За струмистою водою,
 Є високая гора,
 В ній глибокая нора;
 В тьмі, що сповнена печалі,
 Домовина із кришталю
 Там прип’ята на стовпах,
 На чавунних ланцюгах.
 А навкруг долина рівна…
 В тій труні твоя царівна».

 Вітер далі тут помчав.
 Королевич заридав
 І пішов, жених нещасний,
 На свою царівну красну
 Подивитись ще хоч раз.
 Він іде; і підвелась
 Перед ним гора пустинна;
 Навкруги сумна рівнина;
 Вхід в горі чорніє тій.
 Він іде туди мерщій.
 Перед ним в імлі могильній
 Колихається повільно
 Кришталевая труна…
 В тій труні лежить вона.
 Об труну, де спала мила,
 Він ударився щосили,
 Аж розбивсь кришталь. І вмить
 Наречена вже не спить,
 Очі тихо розімкнула,
 І з полегшенням зітхнула,
 І спроквола промовля:
 «Як же довго спала я!»
 І встає з труни сумної…
 Ах!.. Заплакали обоє.
 Він її на руки взяв
 І з нори попрямував.
 Під розмову безтурботну
 Вирушають в путь зворотну;
 Чутка всюди рознеслась,
 Що дочка в царя знайшлась!

 Вдома в ті часи без діла
 Люта мачуха сиділа
 Перед дзеркальцем своїм
 І вела розмову з ним:
 «Чи не я за всіх миліша,
 І рум’яніша й біліша?»
 А воно їй каже так:
 «Ти прекрасна, знає всяк,
 Та царівна ще миліша,
 Ще рум’яніша й біліша!»
 Як взяла царицю злість –
 Дзеркальце об землю – трісь!
 В двері миттю похопилась
 І з царівною зустрілась –
 І від люті в той же час
 Лиходійка вмерла враз.
 Злу царицю поховали
 І весілля відгуляли,
 І були кінець кінцем
 Наречені під вінцем.
 Учту справили велику,
 Що й не бачено від віку!
 Я там був, мед-пиво пив –
 Тільки вуса обмочив.


Завітайте до нас:

Батьківські
поради

5 дитячих аудіокниг, які варто послухати в навушниках Audio-Technica
Як показує практика, читання не завжди миттєво стає улюбленим заняттям будь-якої дитини – досить часто цей процес асоціюється виключно з навчанням та школою, тому викликає втому та неприємні емоції. У той же час, допитливість та цікавість так і залишаються головними рисами характеру більшос...
День Ангела. Червневі імена
1 червня — Іван, Сергій; 2 — Іван, Йосип, Раїса, Микита, Тимофій, Олексій; З — Костянтин, Олена, Михайло, Федір, Касян; 5 — Михайло, Леонтій, Фросина; 6 — Євпраксія, Стефан, Федора, Микита; 7— Іван; 8 — Юрій, Олександр, Олена, Андр...