Казка про Діда Мороза

Це сталося давним-давно, мабуть, за царя Гороха. А може, ще й давніше… У далекій і холодній країні Півночії жив злющий і жорстокий король Тріскун, володар крижаного холоду й завірюхи, що безпричинно морозив мешканців тієї країни. Жив він у палаці зі справжнісінького льоду серед височенних вічнозелених сосон. А дружиною у нього була теж злісна й страшна Марена. І коли вони сварилися між собою, довкола все замерзало, день і ніч скрізь гуляла дошкульна завірюха, а народ країни відтак незаслужено потерпав від набридливої сніговерті. Не повірите, усе те неподобство тривало не день чи тиждень, а майже дванадцять місяців. Таким невгамовним було те подружжя.

Жила з ним ще й біла, як молоко, і сердито-колюча, як примерзлий сніг, кицька Сніговиця. Вона постійно десь вешталася незатишним палацом. Приходила до кімнати короля й королеви тільки вночі і тоді Тріскун з Мареною вгамовувалися. А ранком, після того недовгого перемир`я, вони ще лютіше скандалили.

Якось Сніговиця принесла у зубах невеликий клуночок, а в ньому – малятко. На диво, побачивши таке, люте подружжя перестало сваритися. А знайденого хлопчика назвали Морозом. Вітчим Тріскун всіляко прагнув виховати з малого гідного собі злодія. Не пасувала й мачуха Марена: теж навчала хлопця різним вреднощам. Та знай денець не зовсім розділяв тиранівську науку. Все частіше зникав кудись зі Сніговицею. Та киця чомусь піклувалася про малюка, як про свого синочка. Розповідала йому казки, зігріваючи під своїм пухнасто-білим бочкам, знайомила з мешканцями Півночії, які теж не залишалися в боргу – скаржилися на гнобливо-заметільні витівки Тріскуна й Марени.

Підростав і мужнів Мороз досить швидко. І мінявся на очах вітчима й мачухи зовсім не в злий бік. А невдовзі прознали вони про добрі справи Сніговиці і, розізлившись, перетворили її в сріблясту бурульку. Цілісінький місяць пла-кав і сумував Мороз, втративши кицю. А потім зібрався з силами, всховав за пазухою бурульку і пішов геть з льодового палацу.

З тих пір його ніхто й ніде не бачив. Проте в усіх країнах Світу, на схід, південь, захід, наприкінці дванадцятого місяця року до людських осель почав приходити низенький дідок з довгою сивою бородою у червоній шубці, у такій же шапці, зі сріблястим посохом у руках.  Знаючі кажуть, що то – і є Мороз з далекої Півночії. А ще подейкують, що ходить він з гарненькою красунею Снігуронькою. Її добрий Чарівник створив з тієї бурульки, що взяв із собою Дід Мороз (так назвали його люди), коли втікав з дому короля Тріскуна.

І мені розказували, що той Дід Мороз приносив раніше подарунки лишень слухняним, а неслухів міг і посохом цюкнути чи сосновою гілкою шмагонути. Проте згодом став справжнім добряком. Відтоді раз на рік його подарунки отримують усі: і відмінники, і двієчники, і малята, і підлітки, і навіть їх батьки.