Хуан Ведмідь

Якось ведмідь схопив жінку й заніс до себе в печеру. А згодом у тієї жінки знайшовся хлопчик. Ведмідь не випускав її з печери. Як ішов на полювання, затуляв каменем вхід, і жінка не могла вийти.
  А синочок, якого назвала вона Хуаном, тим часом підростав. І якогось дня сказав:
  – Мамо, я відкочу цього каменя.
  – І як же ти, синку, його зрушиш? – питає мати.
  – Та зрушу!
  Вперся Хуан плечем і відкотив каменюку від печери. Вийшли син із матір’ю та й побігли на берег моря. А там бачать: пливе корабель. Почали махати. Капітан угледів їх і віддав матросам наказ підпливти до берега.
  Син і мати зійшли на корабель.
  У першому ж селищі, до якого вони пристали, капітан збудував для матері з сином будиночок. Мати послала свого Хуана до школи 
  вчитися. Але школярі дражнилися: «Хуан-Ведмідь! Хуан-Ведмідь!» Він до вчительки, просить, щоб сказала хлопцям, хай не дражняться. Та де там! Хлопці, наче й не чули вчительчиних слів, дражняться й дражняться. Урвався терпець Хуанові. Схопив він парту й пожбурив на кривляк. І пішов геть із школи.
  Однак прізвисько Хуан-Ведмідь відтоді так і причепилося до нього навіки.
  Прийшов Хуан додому й каже матері:
  – Піду я, мамо, побачу світу.
  А мати йому:
  – Та гаразд, синку. Хай же тобі щастить…
  І подався Хуан-Ведмідь у мандри. Але прийшов спочатку до кузні й попросив коваля викувати йому палицю, щоб важила півтораста пудів. Коваль викував півторастапудову палицю. Взяв її Хуан-Ведмідь і помандрував далі.
  Чи швидко, чи помалу йшов, коли бачить: чоловік гори рівняє.
  – Скажи, друже,– озвався до нього Хуан-Ведмідь,– скільки тобі за це заплатять?
  – Три песо,– відповів чоловік.
  А Хуан-Ведмідь йому каже:
  – Дам тобі чотири, якщо підеш зі мною.
  Пішов Рівняйгора з ним. Ідуть усе вперед та вперед, коли це бачать: чоловік ланцюги плете.
  Хуан його й питає:
  – А скільки тобі, друже, за це заплатять?
  – Чотири песо,– відказує той.
  А Хуан-Ведмідь йому:
  – Дам тобі п’ять, якщо підеш з нами.
  І Плетиланцюг пішов з ними. Це вже утрьох мандрували вони світом.
  Небагато й пройшли, коли бачать: чоловік вириває дерева з корінням. Хуан питає його:
  – Друже, а скільки тобі заплатять за цю роботу?
  – П’ять песо,– відповідає той.
  – Дам тобі шість, якщо підеш з нами,– каже йому Хуан-Ведмідь.
  І Вирвидерево пішов з ними. Це вже учотирьох мандрували вони світом. 
  Незабаром підійшли вони до високої гори. Подерлися на ту гору, аж зирк – стоїть порожня хатина.
  – Отут,– каже Хуан-Ведмідь,– ми й будемо жити.
  Вирішили, що троє підуть на полювання, а хтось один зостанеться вдома їсти варити.
  Так і вчинили. Куховарити зостався Плетиланцюг, а троє товаришів пішли полювати. Якраз обід зварився, коли це де не взялася кішка й каже куховарові:
  – Я з’їм обід!
  А куховар їй:
  – Облизня з’їси, а не обід!
  Кішка як розлютиться, як стрибне на Плетиланцюга! Покусала його, подряпала, з’їла весь обід та й пішла собі.
  Вернулися троє мисливців, дивляться, а куховар у ліжку лежить. Питають Плетиланцюга, що йому скоїлося, а той тільки охкає: мовляв, нездужає. А про кішку – нічичирк.
  Назавтра хворий видужав і подався з двома товаришами в ліс на полювання, а за куховара лишився Вирвидерево.
  І знов прийшла кішка й так само пронявкала:
  – Я з’їм обід!
  А Вирвидерево їй:
  – Дулю з маком з’їси, а не обід!
  Стрибнула кішка на нього, понівечила. А тоді з’їла обід і щезла. Прийшли мисливці, а товариш їхній у ліжку лежить.
  – Що скоїлося? – питають.
  – Нездужаю…– стогне Вирвидерево.
  А про кішку ні мур-мур.
  Наступного дня за куховара зостався Рівняйгора, і коли він доварював обід, прийшла кішка, покалічила його і весь обід з’їла.
  Вернувся Хуан-Ведмідь із товаришами, а куховар у ліжку – нездужає, мовляв.
  – Що за дивина! – зчудувався Хуан-Ведмідь.– Ну, тепер я лишуся за куховара.
  І лишився, а троє товаришів подалися в ліс полювати.
  Знов прийшла кішка й сказала:
  – Я з’їм обід!
  А Хуан-Ведмідь їй:
  – У мене ти не з’їси нічого! 
  І коли кішка стрибнула, Хуан кинув свою палицю й відбив їй вухо. Мусила кішка тікати.
  Хуан-Ведмідь узяв одбите вухо й поклав собі в кишеню.
  Коли товариші вернулися з лісу, він сказав:
  – Ходімо слідом за тією кішкою, де покрапала кров… Подалися друзі по кривавому сліду і прийшли до глибокої печери. Тут слід уривався – треба було спускатися вниз.
  Рівняйгора каже:
  – Я спущуся. 
  Обв’язали його мотузкою, а в руки дали дзвіночок, щоб подзвонив, коли не зможе спускатися глибше, і його піднімуть. Тільки почали Рівняйгору спускати, як задзеленчав дзвіночок, і сміливця підняли нагору.
  – Ні, я не спущуся! – мовив Рівняйгора.
  Тоді зголосився Плетиланцюг:
  – Спускайте мене.
  Дали йому дзвіночок і почали спускати. Але незабаром задзеленчав дзвіночок, і Плетиланцюга підняли нагору.
  – Не можу, не спущуся! –каже.
  Тоді Вирвидерево почав спускатись,– та знов зайшовся дзвіночок, бо цей теж не міг спуститися в печеру.
  Тут озвався Хуан-Ведмідь:
  – Я спущуся. Чим голосніше дзеленчатиме дзвіночок, тим більше попускайте мотузку. А як смикну мотузку – підіймайте мене.
  Обв’язали його і спустили з палицею в руці. Дзвіночок дзеленчав, а друзі знай попускали мотузку, аж поки Хуан став ногами на дно печери.
  Розглянувся, а в тій печері три дівчини сидять.
  Як ти сюди потрапив, сміливцю? – вигукнули дівчата.
  – Та вже потрапив,– відповів Хуан.
  Нас викрав велетень,– сказали дівчата. – Коли він повернеться, доведеться тобі з ним битись. Там, у закутку печери, два мечі: один – новісінький, а другий – іржавий. То ти бери собі іржавого. І вб’єш велетня одним ударом.
  Аж ось і велетень прийшов та й каже:
  – Щось тут людським духом пахне!
  А Хуан-Ведмідь відповідає:
  – Людський дух – це я. І тобі доведеться зі мною битися.
  То вибирай меча, який тобі до вподоби,– припрошує велетень.
  Узяв Хуан-Ведмідь меча. Почали вони битись, і Хуан-Ведмідь одним ударом убив лихого велетня.
  Коли велетень упав мертвий, Хуан придивився – аж у того немає вуха.
  Ось воно, те вухо, у мене в кишені! – мовив Хуан. Бо то ж велетень був кішкою. 
  Троє товаришів нагорі не знали, що й думати: адже Хуан так довго не давав знаку. А він обв’язав одну дівчину мотузкою, а тоді смикнув мотузку, щоб тяг ли.
  Коли дівчину підняли, Рівняйгора враз у неї закохався.
 – Вона моя! – сказав він. І взяв її собі.
  Та ця дівчина ще в печері подарувала Хуанові-Ведмедю золотого гребінця, на якому було її ім’я.
  Хуан-Ведмідь обв’язав мотузкою другу дівчину, і її теж підняли нагору. Плетиланцюг як побачив, так і закохався в неї.
  – Вона моя! – сказав. І взяв її собі.
  Але ця дівчина подарувала Хуанові-Ведмедю половинку золотого яблука, на якому було її ім’я.
  Хуан обв’язав мотузкою третю дівчину, і Вирвидерево витяг її. Побачив – і враз закохався в неї.
  – Моя буде! – сказав. І взяв її собі.
  А дівчина ще в печері дала Хуанові-Ведмедю золотого перстеника, на якому було її ім’я.
  Зостався Хуан-Ведмідь у печері сам-один. Запідозрив він товаришів у зраді й надумав випробувати їх. Прив’язав до мотузки свою півторастапудову палицю, а троє товаришів, гадаючи, що то Хуан, підняли її до половини висоти і впустили, бо хотіли, щоб Хуан убився на смерть.
  «Що діяти?» – спитав себе Хуан-Ведмідь.
  Дістав з кишені кішчине вухо й куснув його. А вухо його питає:
  – Чого тобі треба?
  – Дай мені попоїсти,– попросив Хуан.
  Тієї ж миті перед ним з’явився обід. Хуан-Ведмідь смачно попоїв, а тоді ліг спати. Цілу ніч проспав на дні печери. А вранці знов куснув чарівне вухо. І воно йому сказало:
  – Король, батько трьох визволених дівчат, оголосив: ті, що принесуть три особисті речі, які належать його дочкам, одружиться з ними.
  І Хуан наказав вухові:
  – Перенеси мене в те місто, де три королівни!
  Вухо забрало його з тієї печери й віднесло в місто, де жили дівчат а-королівни. Там Хуан знов укусив вухо.
  – Чого тобі треба? – питає воно.
  – Зроби мене жебраком.
  І вухо зробило Хуана жебраком.
  А тим часом столицею пішла чутка, що три королівни одружуються. Хуан-Ведмідь, що перекинувся жебраком, прийшов до одного шевчика. А той йому гукає:
  – Чого ти тут швендяєш? Знав би ти, що діється в столиці!
  – Та я знаю,– відказує Хуан-Ведмідь.
  – Нічого ти не знаєш! Якби лишень ти бачив трьох королівен, що виходять заміж! Там такі вродливі! Я залюбки одружився б на одній з них…
  А Хуан-Ведмідь на те:
  – Мені б іще трішки піддужчати, то я оженюся на одній з тих дівчат. Принеси мені мішок горіхів волоських та ще мішок горішків ліщинових. І замкни мене в кімнаті.Хуан Ведмідь (кубинська казка)
  Купив йому шевчик мішок горіхів волоських та ще мішок горішків ліщинових. І замкнув його в кімнаті. І почав Хуан їсти горіхи. Проте шевчикова жінка зиркала сердито на Хуана, що трощив горіхи.
  – Який-бо ти телепень! – сказала вона чоловікові. – Викинув гроші на горіхи, щоб цей волоцюга поїв їх задарма!
  Та шевчик пустив жінчині слова повз вуха.
  Настав уже третій день строку, коли женихи мали принести докази порятунку принцес – їхні особисті речі. А женихами називали себе троє негідників: Вирвидеребо, Рівняйгора та Плетиланцюг. Але королівни водно твердили, що не ці троє вирятували їх із печери, а один юнак, якому кожна з них подарувала свою особисту річ. На те ж і дано три дні строку, щоб з’явився той рятівник із доказами.
  Ось кінчився і третій день строку. І тоді король, побачивши, що ніхто не з’явився, призначив випробу для женихів: хто, скачучи на коні, всилить нитку в голку, той і побереться з його дочкою. Всі в місті звеселилися, заворушились, адже всім кортіло побачити таке видовисько.
  І наїхали до столиці тисячі й тисячі вершників.
  А Хуан-Ведмідь сидів собі в шевчиковім домі. От господар вичепурився та й каже Хуанові:
  – Дурний ти, що сидиш тут, не йдеш нікуди, нічого не знаєш. Бачив би ти, що робиться в місті, скільки там вершників! 
  А Хуан-Ведмідь мовчить собі.
  Ось вершники виїхали на майдан, щоб почати змагання, хто на скаку всилить нитку в голку. Хуан-Ведмідь, зачувши кінський тупіт, куснув чарівне вухо.
  – Чого тобі? – спитало вухо.
  – Дай мені вороного коня в повній збруї,– побажав Хуан. І став перед ним вороний.
  Знов куснув Хуан вухо і звелів: 
Хуан Ведмідь (кубинська казка)  – Одягни мене в чорні шати!
  Вухо вбрало його.
  І виїхав Хуан на вороному коні, весь у чорне вбраний, а чоло під заборолом сховане. І всі, хто його бачив, дивувалися:
  – Який гарний кінь!
  Знов куснув Хуан вухо.
  – Що треба? – спитало воно.
  – Коли я поскачу, – сказав Хуан,– засиль мені нитку в голку.
  І все їхав, а народ примовляв:
  – Який красень їде на вороному коні!
  Нараз Хуан-Ведмідь погнав коня вскач і засилив нитку в голку.
  Люди закричали, вітаючи його з перемогою, а він куснув чарівне вухо й мовив:
  – Хочу, щоб ти мене зробило жебраком і щоб я знову сидів у шевчиковім домі.
  І вухо посадило його знов у шевчиковім домі, і знову на ньому був подертий одяг.
  Аж ось повернувся шевчик із змагання вершників і каже:
  – Слухай, старий, що я бачив! Матінко моя! Переміг якийсь чоловік на вороному коні! Вся столиця його вітала!
  А Хуан-Ведмідь сидить собі й нічичирк.
  Минуло шість годин, і король, побачивши, що не з’являється той, хто засилив нитку в голку, призначив іншу випробу: хто привезе три прапори з Італії, той побереться з його дочкою.
  І виступили три загони по сто душ у кожному, щоб добути три італійські прапори.
  Шевчик розповів про все це Хуанові, а потім спитав:
  – І хто добуде ті три прапори?
  А Хуан-Ведмідь відповідає:
  – Це дуже легко зробити.
  – І що ти там знаєш? – насипався на нього шевчик. – Сидиш собі тут, нікуди не ходиш, нічого не бачиш, то й не знаєш нічого!
  Хуан-Ведмідь змовчав.
  І коли вже ті загони були готові рушати до Італії, Хуан-Ведмідь, убраний жебраком, прийшов до палацу й просить короля:
  – Ваша королівська величносте, дозвольте й мені поїхати.
  А король як розсердиться!
  – Де вже тобі,– кричить,– голодранцю обдертий, втнути таке, що й трьом загонам не до снаги! Геть звідсіля!
  А королева заспокоює короля, умовляє:
  – Ну ж бо, мій володарю, всяк має право спробувати щастя.
  Тоді Хуан-Ведмідь вернувся в шевчиків дім, сів та й сидить. Але
  коли три загони вже рушили, куснув він чарівне вухо й звелів:
  – Дай мені буланого коїш, біле вбрання і спорядження.
  Вухо все те йому дало.
  І поїхав він містом, і всі казали:
  – Який гарний буланий кінь! Дивіться, який гарний буланий!
  Коли Хуан виїхав за місто, куснув вухо й сказав:
  – Дай мені в руки ті три прапори італійські.
  І вухо дало йому прапори. Хуан-Ведмідь узяв їх, знов куснув вухо й каже:
  – Хай я знов буду жебраком.
  І знов обернувся жебраком та й пішов до шевчикового дому. А тут і шевчик прибіг, хвалиться:
  – Чуєш, старий, який був кінь, яка краса! Вершник у білому привіз прапори!
  А Хуан мовчить собі.
  А в палаці усе вже було готове для весілля. Того, хто з’явиться з новими доказами, негайно женять на погрійсь королівні. І тоді знов виступили наперед Вирвидерево, Плетиланцюг і Рівняйгора й сказали, що то вони вирятували королівських дочок. А королівни водно казали, що вони цих молодців і знати не знають.
  Тоді король звелів:
  – Покажіть ваші докази!
  Але троє негідників нічого не могли показати.
  А Хуан-Ведмідь, узявши всі свої докази, куснув чарівне вухо й сказав йому:
  – Оберни мене знов на Хуана-Ведмедя. І перенеси в палац.
  І вухо перенесло його в палац. А королівни впізнали його й закричали:
  – Ось він, тату! Оцей нас порятував!
  Тут усі повернули голови і шевчик задивився на Хуана-Ведмедя, бо не впізнав свого гостя в такій гарній одежі.
  І король звелів:
  – Покажи докази!
  Тоді Хуан-Ведмідь підійшов до короля. А королівни взяли його за руки й кажуть батькові:
  – Оце ж наш рятівник, тату!
  А король:
  – Мені ваших слів не досить. Хай покаже докази.
  І мовив Хуан-Ведмідь до короля:
  – Сягни рукою в мою кишеню.
  Король сягнув рукою в Хуанову кишеню і витяг звідти три прапори італійські, та тільки мовив здивовано:
  – То ж треба!
  Тоді Хуан-Ведмідь підступив до королеви й попросив:
  – Покладіть руку в ось цю кишеню.
  Королева поклала руку в іншу його кишеню й дістала звідти голку з ниткою.
  – Ой, леле! – вигукнула вона.
  Тоді Хуан-Ведмідь підійшов до першої королівни, яку визволив з печери, й попросив:
  – Сягни рукою в цю кишеню.
  І дівчина витягла з кишені половинку золотого яблука й золотого гребінця. І сказала:
  – Я знала, що ці подарунки в його руках!
  В Хуана-Ведмедя лишався ще золотий перстеник. Хуан підійшов до шевчика, що переступав з ноги на ногу, й сказав:
  – Поклади руку в цю кишеню.
  Поклав шевчик руку в кишеню й витяг золотого перстеника. А Хуан-Ведмідь мовив:
  – Візьми цього перстеника, бо ти мій друг. Хай тобі це буде на згадку.
  Сказав король Хуанові-Ведмедю:
  – Ти одружишся з найстаршою моєю дочкою.
  І Хуан-Ведмідь одружився з королівною.
  Кому бублик, кому ковбаска – от і скінчилася казка.
  А хто ще трохи засидиться, той до стільця приклеїться.

Завітайте до нас:

Батьківські
поради

День Ангела. Січневі імена
1 січня — Людмила, Ілля, Тимофій, Устина, Григорій; 2 — Гнат, Таїсія, Данило; 3 — Петро, Прокіп, Юлій; 4 — Настасія, Федосія; 5 — Павло, Неоніла, Василь; 6 — Євгенія, Клавдія, Ярема; 7 — Ісус, Марія; 8 — Костянтин, Наталк...
Народний календар у січні
1 січня — Новоріччя. В якому настрої зустрінеш новий рік, так і добудеш його. Це — родинне свято. 2 січня — Гната. В цей день забороняється прясти. Жінки роблять печиво, а дівчата — «павуки», різдвяні прикраси з соломи. Гнат — оберіг дому. 4 січня &md...