Говерла і Попіваночка

Зайшла в гори молодиця аж із Східної України. А це дуже-дуже давно було, ще в горах церквів не було, а по кілька хат було в горах. І як хто помер, то перед хати його ховали. Та молодиця мала з собою дівчинку. А чоловік її помер на тяжку слабість. Прийшла жінка в Карпатські гори, сама собі зліпила під самими полонинами хатинку і вкрила її луб’ям. І дуже тяжко їм було, не було що їсти. А дівчинка сказала:

— Мамо, ми так бідуємо, пустіть мене в найми служити. Я зароблю грошей.

Не хотіла мати її нікуди пускати, але дівчина дуже наперлася. І пішла дівчина, і зайшла аж у самі Венґри *. Іде попри річку, дивиться, а там пан з панею скупалися та й вигріваються собі в піску. Каже дівчина:

— Добрий день, пане ласкавий. Ви не знаєте, де би я могла наймитися? Я би наймилася.

Пан каже:

— Мені би знадобилося наймити тебе. Що ти вмієш робити? Вона нічого не знала робити, але сказала:

— Пане ласкавий, що скажете, все буду робити. Пан каже до жінки:

— Я беру цю дівчину, та буде їсти варити, та буде на тебе легше. Ти не будеш варити.

Устали вони з панею, вбралися, взяли дівчину в фіякір і до палацу свого. Приїхали і завели дівчину в свій сад.

— Дівчино, будеш полоти бур’яни. І їсти будеш варити. А вона каже:

— Прошу пана, я зроду не варила їсти.

— Нічого-нічого, моя жона тебе навчить, будеш варити. А тепер, дівчинко, хочу тебе запитати, відки ти родом і які в тебе родичі?

А вона відповідає:

— Я з-за Чорної гори, з царинки Зеленої.

Пан навіть не чув про Чорну гору і про царинку Зелену. Навчилася дівчина їсти варити, все в грядках робити. Сподобалася вона панови й пані. Каже пан:

— Дівчино, скільки ти можеш у мене служити? Рік, два? І договорилися, що дівчина буде в них два роки.

А в того пана був син, вчився в університеті в великім місті. Дуже делікатний син був. Щосуботи він приїхав додому. Увійшов він, а мама каже:

— Сідай, синку, їсти. Винаймили ми на два роки служницю, то буде легше на мене. Ану, дівчино, подай моєму синови сніданок.

А панич глипнув на служницю, подивився на неї. І так вона йому припала до душі, що очей він не спускає з неї. І починає панич жартувати з нею.

Повертається панич назад в університет. Але там він відбріхується, що слабий, і все їде додому, бо хоче служницю видіти. Все забігає в грядки, помагає їй, аби близько до неї тулився. Вона йому

— Ідіть собі геть від мене, бо тато й мама будуть сваритися, а я не хочу цього.

А він їй каже:

— Я дуже кохаю тебе, ти будеш моєю жінкою.

І він упав перед нею на коліна і заклявся перед Богом святим, що ніколи її не зрадить.

Вона була дівчина файна над файними. І покохалася вона з паничем, і пройшов деякий час, і вона завагітніла від нього. А пані вздріла, що вона завагітніла, і сказала мужу:

— От бачиш, що вийшло. Що, чоловіче, будемо робити з цею служницею?

— Що скажеш — твоя воля, — сказав пан до пані.

— Заплатити їй за цей рік і прогнати її геть, щоб її не було в нашім домі.

А дівчина робила порядок в креденсі *, найшла паспорт панича і поклала собі в пазуху. Той паспорт вона дуже берегла і все носила з собою.

Каже пані:

— Будеш, дівчино, відходити від нас геть. Відки прийшла, туди й підеш.

— Пані, люба, пані мила, та ви ж хвалили мене, казали, що файно у вас роблю. А тепер ви на мене зворогували? Пусто-дурно?

Заплатили їй за той рік, що служила, і пішла дівчина плачучи. Рано пішла вона, а на полуднє син приїхає.

— Мамо, що ви мені їду подаєте, а не наша служничка. Де вона є? Мати сказала синови, що служницю відрядили.

— Чого ви її відрядили? Я її кохаю, то мені наймиліша дівчина в світі. Мамо, я йду за нею в світ. Буду її шукати, а як не найду, то страчуся. Ви мене більше ніколи не побачите.

— Чи ти, синку, не вартуєш дівчини з панського роду, що таку бідну хочеш узяти? Нам устид і сором було б від панів.

Старий каже пані:

— Що ти, жінко, до такого доводиш? Най би був на цій служници женився.

А син сів на коня і помчав. Питався людей по дорозі, чи не виділи таку дівчину. Одні казали, що виділи, другі, що не виділи. Блукав до самого вечора і не міг її найти. Прийшов додому і цілий час плакав. А рано встав, зібрав свої речі у валізку і пішов у світи. Нічим не тішився, лиш тільки хотів ту дівчину найти. Що мама, тато просили, аби нікуди не йшов, нічого не допомогло.

— Ще раз подивіться на мене, бо більше мене ніколи-ніколи не побачите.

Старий з старою повернулися від брами до хати і все сварилися:

— Ти винна!

— Ти винен!

А дівчина прийшла до мами. Мама втішилася, бо рік не виділа дочки. Каже мама:

— Ти служила рік, є гроші?

— Мамо, мамо, гроші заслужила. Але неприємність мене спіткала.

І почала вона оповідати мамі геть усе.

—...Ми, мамо, мали бути з ним дуже щасливі, але його тато й мама розлучили нас.

— Нічого, доню, ми прогодуємо дитину, нехай наша родинка множиться.

— Мамо, я маю паспорт того леґіня. Тут і знімка його є. Мама подивилася.

— Який файний панич. Чого так сталося? Фамілія його була Говерла.

Народився в неї хлопець і ріс, як з води. І виріс до вісімнадцяти років. Каже він до мами й до баби:

— Тяжко жити нам тут. Я йду на Подолля, наймуся в якогось пана, зароблю грошей і будемо жити по-людськи.

Вони не пускали, але хлопець вперся й пішов. Питає в людей по дорозі:

— Чи не наймився би я де?

Нема нічого. Нарешті порадили його, щоби наймився до пана на фільварок. Зайшов він до одного дідича, став перед ґанком. Пан у ґанку читав книжку, а паня й собі щось там читала.

— Пане вельможний, нема в вас роботи для мене? Каже пан:

— У мене все зайняте, робітник на робітнику. Нема пляцу для тебе.

Але подумав пан та й каже:

— Свиням будеш варити їсти та й годувати їх. Бо відходить від мене свинар, а на його місце ти будеш.

Хлопець пристав на то, аби лиш робота була та грошей заробив. Але каже паня панови:

— В тебе нема совісти, чоловіче. Такий файний хлопець аби свині годував. Та він може бути в нас кучером, возити нас у гості до інших панів.

Пан каже:

— Ну, жоно, най буде по-твойому.

Закликав пан хлопця з свинарника до ґанку та й питається:

— А відки ти родом, леґіню?

— Я з глибоких Карпатів.

— А видів ти опришків?

— Коли я мав дванадцять років, вони йшли попри нашу хату, а я дуже хотів, щоби взяли й мене в опришки. А вони мені казали:

— «Підростеш, леґіню, а ми повернемо та й тебе возьмемо».

— Ну то я тебе не буду звати інакше, лиш опришком. А парубок каже панови:

— Звіть мене, як хочете, лиш би мені гроші були за мою службу.

— Гай-гай, — каже пан, — не турбуйся.

А коли мама вродила його, вписала йому фамілію Говерла.

А паня в пана була така гарна, що в світі таку нелегко було найти. А дідич був до чого старий, та й дуже нефайний, веснянкуватий і трохи горбатий. Але його на молодій панєнці вженили його маєтки. А було це так. Мав пан у Львові друга, колєґу свого мав. Той також був дідич. Приїхав він до того львівського колєґи, а той питає:

— Чого ти не женишся? Ти такий, — каже, — багатий.

А він йму каже:

— Я такий нефайний, веснянкуватий та ще й старий. Котра піде за мене?

— Ти такий багатий. Чому би не пішла за тебе? Ми взяли покойовою доньку моєї жінки сестри. Файну молоду дівчину. Я можу так зробити, що вона за тебе піде.

— Якби ти це зробив, дав би тобі багато золота й срібла.

— Зроблю, — каже. Я скажу, щоби вона сюди принесла нам сніданок. Та й будеш її видіти.

Вийшов пан дідич надвір та й кричить:

— Попіваночко, де ти є?! Зайди-ко на кухню!

— Іду, пане, вже.

— Зготов їду і принеси на стіл, бо я маю гостя. Та й каже їй пан:

— Попіваночко, аби ти сіла з нами їсти та й дивилася на того пана. Він дідич, іще багатший від мене.

А вона каже:

— А нащо мені на нього дивитися?

— Ти, може, будеш його дружиною. Каже Попіваночка:

— Та вже буду дивитися на нього.

Вона рихтує обід, а пан прийшов до свого гостя та й каже:

— Зараз прийде дівчина. Аби ти подивився на неї. Вона мала би тобі сподобатися.

Принесла Попіваночка їду, поклала на стіл, глипнула на того пана і мало ту їду не випустила з рук. А гість з неї очі не спускає. І вона порсла * до свої роботи.

Гість від’їхав. А пан закликав Попіваночку до себе і каже до неї:

— Ну що, сподобався тобі леґінь?

— Пане, та це старий дід, та ще й до того веснянкуватий та й горбатий! Що ви мені нагилюєте *?

Пан каже:

— Нічого, нічого, прийде час, та й ми якось цю справу уладнаємо.

Дав пан молодій дівчині зажу́ту *. А панови ж золото обіцяно та й срібло. А взяв він собі ту дівчину за покойову з багатодітної сім’ї сестри свої жінки і файно їй платив. Його жінка була дівчині тітка. І гине пан золота, і пише листи до свого горбатого друга: «Гей, колєґо, вдалася тобі моя покойова Попіваночка?»

А той йому відписує: «Брате милий, я не сплю дні і ночі і їсти не можу, лиш про ню думаю. Допоможи мені, брате милий, аби вона була моєю жінкою. То я тобі золота насиплю, що зачудуєшся».

Пан львівський пише: «Приїхай до мене через тиждень». А Попіваночці клепче щогодини:

— Вийди за нього, будеш дідичкою. А він помре, і ти вийдеш за другого. Ти молода.

А вона каже:

— Пане, видно, що така моя судьба. Нехай буде по-вашому, вийду за нього заміж.

Пан моментально пише до того горбатого: «Я писав тобі через тиждень приїхати, а ти вже приїха́й. Лиш бери побільше золота. І до шлюбу ставай. Я вже уговорив її, вже все готове». Пан радий. Пішов до сейфу, повитрясав усе золото до каса́ти *, приїхав до Львова. І так радіє, ніби на світ народився.

Увійшла до хати Попіваночка, невесела, але що мала робити? Зробили весілля, а з вінчанням сказала Попіваночка трошки зачекати.

Але недовго радів рябий пан. Коли став у них наймитом Говерла і пан поставив його кучером та почав звати опришком, він возив їх обох, куди забажали. І Попіваночка очей не спускала з того наймита, полюбила його над усе. Одного разу зайшла вона до Говерли до кімнати та й зачала йому казати:

— Слухай, леґіню...

— Слухаю, пані вельможна, слухаю.

— Я хочу, щоби я була твоєю жінкою.

— Ви, пані Попіваночко, прийшли мене на сміх брати? Я бідний, не маю що навкруг пальця обкрутити. А тільки маму маю. Ви би, пані, виділи, де я жию та й у чім жию, та ви би сказали: «Не хочу там жити, аби й що там було».

А вона йому каже:

— Леґіню, буду жити з тобою під смерекою, лиш не з цим рябим корзаном.

І Говерла вже трохи повірив її словам. Та й каже їй:

— Але як це може статися? Як ви можете залишити цей палац і все, що тут є?

А вона каже:

— Є причина. Заслаб його колєґа у Львові. Я його посилаю до колєґи. Він буде хотіти, щоби й я їхала з ним. А я скажу: «Я слаба, їдь самий». Він буде казати, аби ти його віз, а ти скажеш, що тобі рука болить, що ти не годен. Най він тут найде собі другого.

Приходить пан до покою.

— Вставай, Попіваночко, будемо їхати до Львова. Мій колєґа заслаб.

А вона йому каже:

— Я слаба, я не годна їхати. Другим разом поїду.

А пан написав картку на ліки і посилає служницю в аптеку.

— Іди за ліками, бо заслабла пані. Я за ню очі даю. Принесли ліки, а Попіваночка тихо сміється з того. Пан пішов до економа та й каже йому:

— Впрягай коні. Повезеш мене до Львова, бо мій кучер слабий, рука його болить.

І поїхали вони. А Попіваночка встала з ліжка і прийшла до леґіня Говерли.

— Будь готовий, на вечір тікаємо з цего двора геть. Я йду з тобою, Я беру золото й гроші, беру вбрання собі й тобі, беру харчі і тікаємо.

А Говерла з радощів до стелини підскакує. Зрихтувала вона все в ру́пцаки *, дала йому, взяла собі. Файно його вбрала і рушили в дорогу. Та й ідуть село від села. Цілу ніч ішли, розвиднилося надворі, стала днина. Каже він їй:

— Слухай, ми йдемо вбрані, як пани. Нас можуть обрабувати. Заберуть у нас і гроші, і золото — все заберуть. Я піду по хатах і попрошу в людей таке вбрання, яке вони вже не носять. І вберемося, як бідні люди.

— О, — каже Попіваночка, — добрий ти розум маєш, Говерла. І дали їм ґазди старе дрантя, і вони передяглися. І йдуть далі, як прошені люди, і ніхто на них не звертає уваги. Поки йшли подо́лями *, ґазди їхали на поле по снопи, та й вони впрошувалися, та й підвозили їх ґазди. І вони платили. А ґазди від таких бідних і грошей не хотіли брати. А вона каже:

— Я що маю, не жалую вам.

— Як так, то я за ці гроші ще з двадцять кілометрів вас провезу.

Та й вона платила, і ґазди підкидали їх.

І так вони добилися аж до Карпат. Зайшли в глибину гір. Попіваночка каже:

— Сідаймо, милий, най я налюбуюся квітами, пахощами гірськими. Я ще ніколи не дихала гірським повітрям. А найдужче я тобою радію.

А він так радіє, так обіймає її й цілує. Нарешті встали. Вже підійшли близенько до його хатини. Вже видко хатину, а він ще нічого не признається. Та й каже він нарешті:

— Станьмо. Видиш, у який я палац тебе веду? Ото мій палац. А вона йому каже:

— Хоть би під землею ти мене вів, то ти мені милий і любий.

Зайшли вони в ліщину, вже зовсім недалеко від тої хати нещасної. Каже Попіваночка до свого коханого:

— Най я зберуся по-панськи, аби виділа мама, яку ти невістку привів.

— А я, — каже, — не збираюся по-панськи, бо мама мене не пізнає. Він отворяє двері. А мама сиділа на ковбчику і латала якусь драночку. Каже він:

— Добрий день, мамо! Мама відповіла:

— Добрий день.

І подивилася на нього, і як шила, так і впустила своє шиття. Не звірила, що таке сталося.

— Мамо, я вам привів невістку, а собі жінку. А Попіваночка:

— Мамо, що ви упустили своє шиття?

Витягла Попіваночка їду й напої, кладе на нещасну гуцульську тесану лавку, таку, що якби потягнув по ній рукою, то засколобив би пальці.

— Прошу, панєночко, скажіть, чого ви мені кажете «мамо»? Ви мені поясніть, бо я не розумію.

А син каже:

— Мамо, мамо, якби ви виділи, з яких покоїв прийшла моя Попіваночка та й захотіла зо мною жити в таких скрепїттях *! Може, ви чули про фільварки? Ця панєнка залишила стадо коров, табун коней, поля коло тисячі морґів, двір і пристала зо мною жити та й бути моєю жінкою.

А Попіваночка каже:

— Мамо, а де тут священик, аби ми скоро повінчалися?

— Ой донечко моя дорога, може, аж у Коломиї є священик.

Пішли вони пішки в Коломию, повінчалися і вернулися додому.

І добре їм було, розвели вони велике господарство. Мама померла, лишилися вони двоє жити, Говерла з Попіваночкою. Пройшли роки, постарілися й вони. І Попіваночка постаріла, і Говерла постарів. Коли були молоді, Попіваночка дуже милувалася горами і просила чоловіка, щоби він її виводив на щонайвищі гори. А вже в старших літах сказала вона:

— Говерло, піди зо мною на найвищу гору, бо вже Бог знає, чи зможу я туди колись вийти.

Вийшли вони поволеньки на найвищу гору в Карпатах. Вийшли, посідали собі обоє. Нараз їй стало недобре, страшенно ослабла вона. А він коло неї, як коло писаного яйця, ходить. Але ні ліків нема, ні душки не видно, лиш вітри шумлять. А він думає: «Чого ми вирвалися з дому?»

І вмерла Попіваночка. А він плаче, ридає. Що він має робити?! Біда крайня.

Ідуть попід ту гору двадцять вісім опришків з Гуцульщини в Закарпаття. З бартками, з рушницями. Каже Іван Сандогорський, найстарший опришок:

— Ану станьмо, браття милі, та послухаймо. На верху якась душа плаче та й ридає. Та тут ніхто не заходить, ніяка людська душа, хіба тільки ми заходимо. Ану, браття, йдім на той голос подивитися, хто там плаче та й ридає.

Зійшли на вершину гори, а то чоловік плаче над мертвою жінкою, б’ється головою об землю.

— Браття, порадьте мене, що я маю робити. Жінка мені померла. Мені не знести її надолину. Що робити?

Кажуть опришки:

— А ти відки, чоловіче, родом?

— Я з Зеленої, — каже він.

— А, знаємо. А що тебе занесло на таку височінь?

— Я вам, хлопці, скажу. Моя жінка з далекого Поділля. Вона дуже мене просила: «Ходім намилуємося горами». Вона враз мене просила, і ми ходили, поки були годні. А й на старість вона захотіла вийти на найвищу гору. І вона небіжка мені отут померла.

Каже Іван Сандогорський, найстарший опришок:

— Так, чоловіче, ми би тобі допомогли, ми би знесли мертве тіло твої жінки в Зелений, але ми квапимося. Ми мусимо загостити на Закарпаття до одного пана і розрахуватися з ним. Він убив слугу, брата опришка нашого Петра Швалюка. Убив, щоб не заплатити йому. Ми дуже квапимося, бо той пан хоче в Чехію на курорт їхати. А ми хочемо його в пекло відослати.

Але каже Іван Сандогорський:

— Чоловіче, ми твою жінку тут поховаємо, на цій найвищій горі. Ану, хлопці, копайте яму. А ви робіть хрест.

Поховали, поклали хрест. Тоді кажуть Говерлі:

— Як твоя жінка називалася? А він каже:

— Попіваночка.

Тоді Іван Сандогорський наклав ватерку, заклав у ватерку жерло * і написав на хресті: «Тут спочиває Попіваночка. Вічна їй пам’ять». І сказав Іван Сандогорський, найстарший опришок:

— Розмножаться в Карпатах люди, прийдуть сюди і прочитають, що тут спочиває Попіваночка.

Розвиталися з чоловіком опришки і сказали:

— Не плач, чоловіче. Вічного нема нічого на світі.

— Якби ви знали, яка це в мене була добра жінка, щира та сумлінна, то й ви би плакали.

І подалися опришки на Закарпаття, а Говерла до свої хатини. Пройшов час, люди зайшли аж на ту гору, дійшли до хреста.

— Що це за хрест тут?

Прочитали написане на хресті, і сказав один до другого:

— Люди добрі, треба іменувати цю гору по цій людині, щоб люди знали. Нехай знають наші внуки і правнуки, як називається ця гора. Назвім цю гору «Попіваночка». І розкажім людям, що ми виділи на горі таку могилу.

А потім стали казати на ту гору «Поп Іван». І так звуть її і тепер.

А Говерла зійшов надолину. Та й самий-саміський сидить він і плаче. І подумав одного разу: «Піду я наберу на горах зілля і покладу на могилу своїй Попіваночці». Іде він горами, бердами *. І що мав він іти на гору Попіваночку, та пішов обічами та й вийшов не на Попіваночку, а на ще вищу гору. І там став і дивиться. І видко йому гору Попіваночку.

Але він утрудився дуже. Зійти з тої гори та дертися на Попіваночку йому було дуже трудно. І сів він на тій горі і заснув, заснув навіки. Помер.

А ті опришки, що йому дружину ховали, вбили на Закарпатті пана і тікали, бо пани зрадилися і зібрали поліцію з Мукачева і з Сигота. І попросили, щоб помогло їм венгерське військо. Хотіли вибити опришків на смерть. Опришки повтікали і вийшли на ту гору високу. І вже вони не боялися ні війська, ні поліції цісарської. Обдивилися вони гору, а там труп лежить. Каже Іван Сандогорський:

— Що за бісова сила занесла сюди чоловіка? Та каже один опришок до другого:

— Та поховаймо тіло. Викопаймо яму та поховаймо, най вороння не розносить.

— Та ви, хлопці, не видите, що тут птахи не долітають? Але чоловіка поховати треба.

Викопали яму.

— Кладіть його в яму.

І сказав Іван Сандогорський, найстарший опришок:

— Почекайте, треба чоловіка обшукати, може, є які документи. Щоби знати, кого ховаємо.

Обшукали і витягли з кишені паспорт, ще той, що мама його на Венґрах украла, як її виганяли з панського маєтку. А там пише: «Лазьо Говерла».

— Так, хлопці, робимо хрест і зробимо на нім напис: «Тут спочиває Лазьо Говерла».

І поставили хрест, і написали на нім: «Говерла». Той перший хрест давно погнив, а люди все ставлять на тій горі хрест і пишуть на нім: «Говерла».

І тепер стоять дві гори: Поп-Іван і Говерла.Зайшла в гори молодиця аж із Східної України. А це дуже-дуже давно було, ще в горах церквів не було, а по кілька хат було в горах. І як хто помер, то перед хати його ховали. Та молодиця мала з собою дівчинку. А чоловік її помер на тяжку слабість. Прийшла жінка в Карпатські гори, сама собі зліпила під самими полонинами хатинку і вкрила її луб’ям. І дуже тяжко їм було, не було що їсти. А дівчинка сказала:

— Мамо, ми так бідуємо, пустіть мене в найми служити. Я зароблю грошей.

Не хотіла мати її нікуди пускати, але дівчина дуже наперлася. І пішла дівчина, і зайшла аж у самі Венґри *. Іде попри річку, дивиться, а там пан з панею скупалися та й вигріваються собі в піску. Каже дівчина:

— Добрий день, пане ласкавий. Ви не знаєте, де би я могла наймитися? Я би наймилася.

Пан каже:

— Мені би знадобилося наймити тебе. Що ти вмієш робити? Вона нічого не знала робити, але сказала:

— Пане ласкавий, що скажете, все буду робити. Пан каже до жінки:

— Я беру цю дівчину, та буде їсти варити, та буде на тебе легше. Ти не будеш варити.

Устали вони з панею, вбралися, взяли дівчину в фіякір і до палацу свого. Приїхали і завели дівчину в свій сад.

— Дівчино, будеш полоти бур’яни. І їсти будеш варити. А вона каже:

— Прошу пана, я зроду не варила їсти.

— Нічого-нічого, моя жона тебе навчить, будеш варити. А тепер, дівчинко, хочу тебе запитати, відки ти родом і які в тебе родичі?

А вона відповідає:

— Я з-за Чорної гори, з царинки Зеленої.

Пан навіть не чув про Чорну гору і про царинку Зелену. Навчилася дівчина їсти варити, все в грядках робити. Сподобалася вона панови й пані. Каже пан:

— Дівчино, скільки ти можеш у мене служити? Рік, два? І договорилися, що дівчина буде в них два роки.

А в того пана був син, вчився в університеті в великім місті. Дуже делікатний син був. Щосуботи він приїхав додому. Увійшов він, а мама каже:

— Сідай, синку, їсти. Винаймили ми на два роки служницю, то буде легше на мене. Ану, дівчино, подай моєму синови сніданок.

А панич глипнув на служницю, подивився на неї. І так вона йому припала до душі, що очей він не спускає з неї. І починає панич жартувати з нею.

Повертається панич назад в університет. Але там він відбріхується, що слабий, і все їде додому, бо хоче служницю видіти. Все забігає в грядки, помагає їй, аби близько до неї тулився. Вона йому

— Ідіть собі геть від мене, бо тато й мама будуть сваритися, а я не хочу цього.

А він їй каже:

— Я дуже кохаю тебе, ти будеш моєю жінкою.

І він упав перед нею на коліна і заклявся перед Богом святим, що ніколи її не зрадить.

Вона була дівчина файна над файними. І покохалася вона з паничем, і пройшов деякий час, і вона завагітніла від нього. А пані вздріла, що вона завагітніла, і сказала мужу:

— От бачиш, що вийшло. Що, чоловіче, будемо робити з цею служницею?

— Що скажеш — твоя воля, — сказав пан до пані.

— Заплатити їй за цей рік і прогнати її геть, щоб її не було в нашім домі.

А дівчина робила порядок в креденсі *, найшла паспорт панича і поклала собі в пазуху. Той паспорт вона дуже берегла і все носила з собою.

Каже пані:

— Будеш, дівчино, відходити від нас геть. Відки прийшла, туди й підеш.

— Пані, люба, пані мила, та ви ж хвалили мене, казали, що файно у вас роблю. А тепер ви на мене зворогували? Пусто-дурно?

Заплатили їй за той рік, що служила, і пішла дівчина плачучи. Рано пішла вона, а на полуднє син приїхає.

— Мамо, що ви мені їду подаєте, а не наша служничка. Де вона є? Мати сказала синови, що служницю відрядили.

— Чого ви її відрядили? Я її кохаю, то мені наймиліша дівчина в світі. Мамо, я йду за нею в світ. Буду її шукати, а як не найду, то страчуся. Ви мене більше ніколи не побачите.

— Чи ти, синку, не вартуєш дівчини з панського роду, що таку бідну хочеш узяти? Нам устид і сором було б від панів.

Старий каже пані:

— Що ти, жінко, до такого доводиш? Най би був на цій служници женився.

А син сів на коня і помчав. Питався людей по дорозі, чи не виділи таку дівчину. Одні казали, що виділи, другі, що не виділи. Блукав до самого вечора і не міг її найти. Прийшов додому і цілий час плакав. А рано встав, зібрав свої речі у валізку і пішов у світи. Нічим не тішився, лиш тільки хотів ту дівчину найти. Що мама, тато просили, аби нікуди не йшов, нічого не допомогло.

— Ще раз подивіться на мене, бо більше мене ніколи-ніколи не побачите.

Старий з старою повернулися від брами до хати і все сварилися:

— Ти винна!

— Ти винен!

А дівчина прийшла до мами. Мама втішилася, бо рік не виділа дочки. Каже мама:

— Ти служила рік, є гроші?

— Мамо, мамо, гроші заслужила. Але неприємність мене спіткала.

І почала вона оповідати мамі геть усе.

—...Ми, мамо, мали бути з ним дуже щасливі, але його тато й мама розлучили нас.

— Нічого, доню, ми прогодуємо дитину, нехай наша родинка множиться.

— Мамо, я маю паспорт того леґіня. Тут і знімка його є. Мама подивилася.

— Який файний панич. Чого так сталося? Фамілія його була Говерла.

Народився в неї хлопець і ріс, як з води. І виріс до вісімнадцяти років. Каже він до мами й до баби:

— Тяжко жити нам тут. Я йду на Подолля, наймуся в якогось пана, зароблю грошей і будемо жити по-людськи.

Вони не пускали, але хлопець вперся й пішов. Питає в людей по дорозі:

— Чи не наймився би я де?

Нема нічого. Нарешті порадили його, щоби наймився до пана на фільварок. Зайшов він до одного дідича, став перед ґанком. Пан у ґанку читав книжку, а паня й собі щось там читала.

— Пане вельможний, нема в вас роботи для мене? Каже пан:

— У мене все зайняте, робітник на робітнику. Нема пляцу для тебе.

Але подумав пан та й каже:

— Свиням будеш варити їсти та й годувати їх. Бо відходить від мене свинар, а на його місце ти будеш.

Хлопець пристав на то, аби лиш робота була та грошей заробив. Але каже паня панови:

— В тебе нема совісти, чоловіче. Такий файний хлопець аби свині годував. Та він може бути в нас кучером, возити нас у гості до інших панів.

Пан каже:

— Ну, жоно, най буде по-твойому.

Закликав пан хлопця з свинарника до ґанку та й питається:

— А відки ти родом, леґіню?

— Я з глибоких Карпатів.

— А видів ти опришків?

— Коли я мав дванадцять років, вони йшли попри нашу хату, а я дуже хотів, щоби взяли й мене в опришки. А вони мені казали:

— «Підростеш, леґіню, а ми повернемо та й тебе возьмемо».

— Ну то я тебе не буду звати інакше, лиш опришком. А парубок каже панови:

— Звіть мене, як хочете, лиш би мені гроші були за мою службу.

— Гай-гай, — каже пан, — не турбуйся.

А коли мама вродила його, вписала йому фамілію Говерла.

А паня в пана була така гарна, що в світі таку нелегко було найти. А дідич був до чого старий, та й дуже нефайний, веснянкуватий і трохи горбатий. Але його на молодій панєнці вженили його маєтки. А було це так. Мав пан у Львові друга, колєґу свого мав. Той також був дідич. Приїхав він до того львівського колєґи, а той питає:

— Чого ти не женишся? Ти такий, — каже, — багатий.

А він йму каже:

— Я такий нефайний, веснянкуватий та ще й старий. Котра піде за мене?

— Ти такий багатий. Чому би не пішла за тебе? Ми взяли покойовою доньку моєї жінки сестри. Файну молоду дівчину. Я можу так зробити, що вона за тебе піде.

— Якби ти це зробив, дав би тобі багато золота й срібла.

— Зроблю, — каже. Я скажу, щоби вона сюди принесла нам сніданок. Та й будеш її видіти.

Вийшов пан дідич надвір та й кричить:

— Попіваночко, де ти є?! Зайди-ко на кухню!

— Іду, пане, вже.

— Зготов їду і принеси на стіл, бо я маю гостя. Та й каже їй пан:

— Попіваночко, аби ти сіла з нами їсти та й дивилася на того пана. Він дідич, іще багатший від мене.

А вона каже:

— А нащо мені на нього дивитися?

— Ти, може, будеш його дружиною. Каже Попіваночка:

— Та вже буду дивитися на нього.

Вона рихтує обід, а пан прийшов до свого гостя та й каже:

— Зараз прийде дівчина. Аби ти подивився на неї. Вона мала би тобі сподобатися.

Принесла Попіваночка їду, поклала на стіл, глипнула на того пана і мало ту їду не випустила з рук. А гість з неї очі не спускає. І вона порсла * до свої роботи.

Гість від’їхав. А пан закликав Попіваночку до себе і каже до неї:

— Ну що, сподобався тобі леґінь?

— Пане, та це старий дід, та ще й до того веснянкуватий та й горбатий! Що ви мені нагилюєте *?

Пан каже:

— Нічого, нічого, прийде час, та й ми якось цю справу уладнаємо.

Дав пан молодій дівчині зажу́ту *. А панови ж золото обіцяно та й срібло. А взяв він собі ту дівчину за покойову з багатодітної сім’ї сестри свої жінки і файно їй платив. Його жінка була дівчині тітка. І гине пан золота, і пише листи до свого горбатого друга: «Гей, колєґо, вдалася тобі моя покойова Попіваночка?»

А той йому відписує: «Брате милий, я не сплю дні і ночі і їсти не можу, лиш про ню думаю. Допоможи мені, брате милий, аби вона була моєю жінкою. То я тобі золота насиплю, що зачудуєшся».

Пан львівський пише: «Приїхай до мене через тиждень». А Попіваночці клепче щогодини:

— Вийди за нього, будеш дідичкою. А він помре, і ти вийдеш за другого. Ти молода.

А вона каже:

— Пане, видно, що така моя судьба. Нехай буде по-вашому, вийду за нього заміж.

Пан моментально пише до того горбатого: «Я писав тобі через тиждень приїхати, а ти вже приїха́й. Лиш бери побільше золота. І до шлюбу ставай. Я вже уговорив її, вже все готове». Пан радий. Пішов до сейфу, повитрясав усе золото до каса́ти *, приїхав до Львова. І так радіє, ніби на світ народився.

Увійшла до хати Попіваночка, невесела, але що мала робити? Зробили весілля, а з вінчанням сказала Попіваночка трошки зачекати.

Але недовго радів рябий пан. Коли став у них наймитом Говерла і пан поставив його кучером та почав звати опришком, він возив їх обох, куди забажали. І Попіваночка очей не спускала з того наймита, полюбила його над усе. Одного разу зайшла вона до Говерли до кімнати та й зачала йому казати:

— Слухай, леґіню...

— Слухаю, пані вельможна, слухаю.

— Я хочу, щоби я була твоєю жінкою.

— Ви, пані Попіваночко, прийшли мене на сміх брати? Я бідний, не маю що навкруг пальця обкрутити. А тільки маму маю. Ви би, пані, виділи, де я жию та й у чім жию, та ви би сказали: «Не хочу там жити, аби й що там було».

А вона йому каже:

— Леґіню, буду жити з тобою під смерекою, лиш не з цим рябим корзаном.

І Говерла вже трохи повірив її словам. Та й каже їй:

— Але як це може статися? Як ви можете залишити цей палац і все, що тут є?

А вона каже:

— Є причина. Заслаб його колєґа у Львові. Я його посилаю до колєґи. Він буде хотіти, щоби й я їхала з ним. А я скажу: «Я слаба, їдь самий». Він буде казати, аби ти його віз, а ти скажеш, що тобі рука болить, що ти не годен. Най він тут найде собі другого.

Приходить пан до покою.

— Вставай, Попіваночко, будемо їхати до Львова. Мій колєґа заслаб.

А вона йому каже:

— Я слаба, я не годна їхати. Другим разом поїду.

А пан написав картку на ліки і посилає служницю в аптеку.

— Іди за ліками, бо заслабла пані. Я за ню очі даю. Принесли ліки, а Попіваночка тихо сміється з того. Пан пішов до економа та й каже йому:

— Впрягай коні. Повезеш мене до Львова, бо мій кучер слабий, рука його болить.

І поїхали вони. А Попіваночка встала з ліжка і прийшла до леґіня Говерли.

— Будь готовий, на вечір тікаємо з цего двора геть. Я йду з тобою, Я беру золото й гроші, беру вбрання собі й тобі, беру харчі і тікаємо.

А Говерла з радощів до стелини підскакує. Зрихтувала вона все в ру́пцаки *, дала йому, взяла собі. Файно його вбрала і рушили в дорогу. Та й ідуть село від села. Цілу ніч ішли, розвиднилося надворі, стала днина. Каже він їй:

— Слухай, ми йдемо вбрані, як пани. Нас можуть обрабувати. Заберуть у нас і гроші, і золото — все заберуть. Я піду по хатах і попрошу в людей таке вбрання, яке вони вже не носять. І вберемося, як бідні люди.

— О, — каже Попіваночка, — добрий ти розум маєш, Говерла. І дали їм ґазди старе дрантя, і вони передяглися. І йдуть далі, як прошені люди, і ніхто на них не звертає уваги. Поки йшли подо́лями *, ґазди їхали на поле по снопи, та й вони впрошувалися, та й підвозили їх ґазди. І вони платили. А ґазди від таких бідних і грошей не хотіли брати. А вона каже:

— Я що маю, не жалую вам.

— Як так, то я за ці гроші ще з двадцять кілометрів вас провезу.

Та й вона платила, і ґазди підкидали їх.

І так вони добилися аж до Карпат. Зайшли в глибину гір. Попіваночка каже:

— Сідаймо, милий, най я налюбуюся квітами, пахощами гірськими. Я ще ніколи не дихала гірським повітрям. А найдужче я тобою радію.

А він так радіє, так обіймає її й цілує. Нарешті встали. Вже підійшли близенько до його хатини. Вже видко хатину, а він ще нічого не признається. Та й каже він нарешті:

— Станьмо. Видиш, у який я палац тебе веду? Ото мій палац. А вона йому каже:

— Хоть би під землею ти мене вів, то ти мені милий і любий.

Зайшли вони в ліщину, вже зовсім недалеко від тої хати нещасної. Каже Попіваночка до свого коханого:

— Най я зберуся по-панськи, аби виділа мама, яку ти невістку привів.

— А я, — каже, — не збираюся по-панськи, бо мама мене не пізнає. Він отворяє двері. А мама сиділа на ковбчику і латала якусь драночку. Каже він:

— Добрий день, мамо! Мама відповіла:

— Добрий день.

І подивилася на нього, і як шила, так і впустила своє шиття. Не звірила, що таке сталося.

— Мамо, я вам привів невістку, а собі жінку. А Попіваночка:

— Мамо, що ви упустили своє шиття?

Витягла Попіваночка їду й напої, кладе на нещасну гуцульську тесану лавку, таку, що якби потягнув по ній рукою, то засколобив би пальці.

— Прошу, панєночко, скажіть, чого ви мені кажете «мамо»? Ви мені поясніть, бо я не розумію.

А син каже:

— Мамо, мамо, якби ви виділи, з яких покоїв прийшла моя Попіваночка та й захотіла зо мною жити в таких скрепїттях *! Може, ви чули про фільварки? Ця панєнка залишила стадо коров, табун коней, поля коло тисячі морґів, двір і пристала зо мною жити та й бути моєю жінкою.

А Попіваночка каже:

— Мамо, а де тут священик, аби ми скоро повінчалися?

— Ой донечко моя дорога, може, аж у Коломиї є священик.

Пішли вони пішки в Коломию, повінчалися і вернулися додому.

І добре їм було, розвели вони велике господарство. Мама померла, лишилися вони двоє жити, Говерла з Попіваночкою. Пройшли роки, постарілися й вони. І Попіваночка постаріла, і Говерла постарів. Коли були молоді, Попіваночка дуже милувалася горами і просила чоловіка, щоби він її виводив на щонайвищі гори. А вже в старших літах сказала вона:

— Говерло, піди зо мною на найвищу гору, бо вже Бог знає, чи зможу я туди колись вийти.

Вийшли вони поволеньки на найвищу гору в Карпатах. Вийшли, посідали собі обоє. Нараз їй стало недобре, страшенно ослабла вона. А він коло неї, як коло писаного яйця, ходить. Але ні ліків нема, ні душки не видно, лиш вітри шумлять. А він думає: «Чого ми вирвалися з дому?»

І вмерла Попіваночка. А він плаче, ридає. Що він має робити?! Біда крайня.

Ідуть попід ту гору двадцять вісім опришків з Гуцульщини в Закарпаття. З бартками, з рушницями. Каже Іван Сандогорський, найстарший опришок:

— Ану станьмо, браття милі, та послухаймо. На верху якась душа плаче та й ридає. Та тут ніхто не заходить, ніяка людська душа, хіба тільки ми заходимо. Ану, браття, йдім на той голос подивитися, хто там плаче та й ридає.

Зійшли на вершину гори, а то чоловік плаче над мертвою жінкою, б’ється головою об землю.

— Браття, порадьте мене, що я маю робити. Жінка мені померла. Мені не знести її надолину. Що робити?

Кажуть опришки:

— А ти відки, чоловіче, родом?

— Я з Зеленої, — каже він.

— А, знаємо. А що тебе занесло на таку височінь?

— Я вам, хлопці, скажу. Моя жінка з далекого Поділля. Вона дуже мене просила: «Ходім намилуємося горами». Вона враз мене просила, і ми ходили, поки були годні. А й на старість вона захотіла вийти на найвищу гору. І вона небіжка мені отут померла.

Каже Іван Сандогорський, найстарший опришок:

— Так, чоловіче, ми би тобі допомогли, ми би знесли мертве тіло твої жінки в Зелений, але ми квапимося. Ми мусимо загостити на Закарпаття до одного пана і розрахуватися з ним. Він убив слугу, брата опришка нашого Петра Швалюка. Убив, щоб не заплатити йому. Ми дуже квапимося, бо той пан хоче в Чехію на курорт їхати. А ми хочемо його в пекло відослати.

Але каже Іван Сандогорський:

— Чоловіче, ми твою жінку тут поховаємо, на цій найвищій горі. Ану, хлопці, копайте яму. А ви робіть хрест.

Поховали, поклали хрест. Тоді кажуть Говерлі:

— Як твоя жінка називалася? А він каже:

— Попіваночка.

Тоді Іван Сандогорський наклав ватерку, заклав у ватерку жерло * і написав на хресті: «Тут спочиває Попіваночка. Вічна їй пам’ять». І сказав Іван Сандогорський, найстарший опришок:

— Розмножаться в Карпатах люди, прийдуть сюди і прочитають, що тут спочиває Попіваночка.

Розвиталися з чоловіком опришки і сказали:

— Не плач, чоловіче. Вічного нема нічого на світі.

— Якби ви знали, яка це в мене була добра жінка, щира та сумлінна, то й ви би плакали.

І подалися опришки на Закарпаття, а Говерла до свої хатини. Пройшов час, люди зайшли аж на ту гору, дійшли до хреста.

— Що це за хрест тут?

Прочитали написане на хресті, і сказав один до другого:

— Люди добрі, треба іменувати цю гору по цій людині, щоб люди знали. Нехай знають наші внуки і правнуки, як називається ця гора. Назвім цю гору «Попіваночка». І розкажім людям, що ми виділи на горі таку могилу.

А потім стали казати на ту гору «Поп Іван». І так звуть її і тепер.

А Говерла зійшов надолину. Та й самий-саміський сидить він і плаче. І подумав одного разу: «Піду я наберу на горах зілля і покладу на могилу своїй Попіваночці». Іде він горами, бердами *. І що мав він іти на гору Попіваночку, та пішов обічами та й вийшов не на Попіваночку, а на ще вищу гору. І там став і дивиться. І видко йому гору Попіваночку.

Але він утрудився дуже. Зійти з тої гори та дертися на Попіваночку йому було дуже трудно. І сів він на тій горі і заснув, заснув навіки. Помер.

А ті опришки, що йому дружину ховали, вбили на Закарпатті пана і тікали, бо пани зрадилися і зібрали поліцію з Мукачева і з Сигота. І попросили, щоб помогло їм венгерське військо. Хотіли вибити опришків на смерть. Опришки повтікали і вийшли на ту гору високу. І вже вони не боялися ні війська, ні поліції цісарської. Обдивилися вони гору, а там труп лежить. Каже Іван Сандогорський:

— Що за бісова сила занесла сюди чоловіка? Та каже один опришок до другого:

— Та поховаймо тіло. Викопаймо яму та поховаймо, най вороння не розносить.

— Та ви, хлопці, не видите, що тут птахи не долітають? Але чоловіка поховати треба.

Викопали яму.

— Кладіть його в яму.

І сказав Іван Сандогорський, найстарший опришок:

— Почекайте, треба чоловіка обшукати, може, є які документи. Щоби знати, кого ховаємо.

Обшукали і витягли з кишені паспорт, ще той, що мама його на Венґрах украла, як її виганяли з панського маєтку. А там пише: «Лазьо Говерла».

— Так, хлопці, робимо хрест і зробимо на нім напис: «Тут спочиває Лазьо Говерла».

І поставили хрест, і написали на нім: «Говерла». Той перший хрест давно погнив, а люди все ставлять на тій горі хрест і пишуть на нім: «Говерла».

І тепер стоять дві гори: Поп-Іван і Говерла.

Завітайте до нас:

Батьківські
поради

Грайся, навчайся та вчися дружити!
Унікальний продукт на українському ринку парні актівіті «Я+Ти». Що це таке? Це два блокноти створені спеціально для дитини та її друга. Усередині на дітей чекатимуть цікаві та незвичайні завдання на логіку, лічбу, читання, нестандартне мислення. Чому незвичайні? Бо не всі малюк зм...
Книжкові скарби
Для чого потрібні скарбнички? Правильно, щоб зберігати найцінніше. А для турботливих батьків немає нічого ціннішого, аніж посмішка їхніх дітей. Ховати посмішки до скарбничок – задум, прямо скажемо, не дуже, інша справа – ховати те, що ці посмішки викликає! «Скарбничка віршів&r...