Говерла і Попіваночка

Зайшла в гори молодиця аж із Східної України. А це дуже-дуже давно було, ще в горах церквів не було, а по кілька хат було в горах. І як хто помер, то перед хати його ховали. Та молодиця мала з собою дівчинку. А чоловік її помер на тяжку слабість. Прийшла жінка в Карпатські гори, сама собі зліпила під самими полонинами хатинку і вкрила її луб’ям. І дуже тяжко їм було, не було що їсти. А дівчинка сказала:

— Мамо, ми так бідуємо, пустіть мене в найми служити. Я зароблю грошей.

Не хотіла мати її нікуди пускати, але дівчина дуже наперлася. І пішла дівчина, і зайшла аж у самі Венґри *. Іде попри річку, дивиться, а там пан з панею скупалися та й вигріваються собі в піску. Каже дівчина:

— Добрий день, пане ласкавий. Ви не знаєте, де би я могла наймитися? Я би наймилася.

Пан каже:

— Мені би знадобилося наймити тебе. Що ти вмієш робити? Вона нічого не знала робити, але сказала:

— Пане ласкавий, що скажете, все буду робити. Пан каже до жінки:

— Я беру цю дівчину, та буде їсти варити, та буде на тебе легше. Ти не будеш варити.

Устали вони з панею, вбралися, взяли дівчину в фіякір і до палацу свого. Приїхали і завели дівчину в свій сад.

— Дівчино, будеш полоти бур’яни. І їсти будеш варити. А вона каже:

— Прошу пана, я зроду не варила їсти.

— Нічого-нічого, моя жона тебе навчить, будеш варити. А тепер, дівчинко, хочу тебе запитати, відки ти родом і які в тебе родичі?

А вона відповідає:

— Я з-за Чорної гори, з царинки Зеленої.

Пан навіть не чув про Чорну гору і про царинку Зелену. Навчилася дівчина їсти варити, все в грядках робити. Сподобалася вона панови й пані. Каже пан:

— Дівчино, скільки ти можеш у мене служити? Рік, два? І договорилися, що дівчина буде в них два роки.

А в того пана був син, вчився в університеті в великім місті. Дуже делікатний син був. Щосуботи він приїхав додому. Увійшов він, а мама каже:

— Сідай, синку, їсти. Винаймили ми на два роки служницю, то буде легше на мене. Ану, дівчино, подай моєму синови сніданок.

А панич глипнув на служницю, подивився на неї. І так вона йому припала до душі, що очей він не спускає з неї. І починає панич жартувати з нею.

Повертається панич назад в університет. Але там він відбріхується, що слабий, і все їде додому, бо хоче служницю видіти. Все забігає в грядки, помагає їй, аби близько до неї тулився. Вона йому

— Ідіть собі геть від мене, бо тато й мама будуть сваритися, а я не хочу цього.

А він їй каже:

— Я дуже кохаю тебе, ти будеш моєю жінкою.

І він упав перед нею на коліна і заклявся перед Богом святим, що ніколи її не зрадить.

Вона була дівчина файна над файними. І покохалася вона з паничем, і пройшов деякий час, і вона завагітніла від нього. А пані вздріла, що вона завагітніла, і сказала мужу:

— От бачиш, що вийшло. Що, чоловіче, будемо робити з цею служницею?

— Що скажеш — твоя воля, — сказав пан до пані.

— Заплатити їй за цей рік і прогнати її геть, щоб її не було в нашім домі.

А дівчина робила порядок в креденсі *, найшла паспорт панича і поклала собі в пазуху. Той паспорт вона дуже берегла і все носила з собою.

Каже пані:

— Будеш, дівчино, відходити від нас геть. Відки прийшла, туди й підеш.

— Пані, люба, пані мила, та ви ж хвалили мене, казали, що файно у вас роблю. А тепер ви на мене зворогували? Пусто-дурно?

Заплатили їй за той рік, що служила, і пішла дівчина плачучи. Рано пішла вона, а на полуднє син приїхає.

— Мамо, що ви мені їду подаєте, а не наша служничка. Де вона є? Мати сказала синови, що служницю відрядили.

— Чого ви її відрядили? Я її кохаю, то мені наймиліша дівчина в світі. Мамо, я йду за нею в світ. Буду її шукати, а як не найду, то страчуся. Ви мене більше ніколи не побачите.

— Чи ти, синку, не вартуєш дівчини з панського роду, що таку бідну хочеш узяти? Нам устид і сором було б від панів.

Старий каже пані:

— Що ти, жінко, до такого доводиш? Най би був на цій служници женився.

А син сів на коня і помчав. Питався людей по дорозі, чи не виділи таку дівчину. Одні казали, що виділи, другі, що не виділи. Блукав до самого вечора і не міг її найти. Прийшов додому і цілий час плакав. А рано встав, зібрав свої речі у валізку і пішов у світи. Нічим не тішився, лиш тільки хотів ту дівчину найти. Що мама, тато просили, аби нікуди не йшов, нічого не допомогло.

— Ще раз подивіться на мене, бо більше мене ніколи-ніколи не побачите.

Старий з старою повернулися від брами до хати і все сварилися:

— Ти винна!

— Ти винен!

А дівчина прийшла до мами. Мама втішилася, бо рік не виділа дочки. Каже мама:

— Ти служила рік, є гроші?

— Мамо, мамо, гроші заслужила. Але неприємність мене спіткала.

І почала вона оповідати мамі геть усе.

—...Ми, мамо, мали бути з ним дуже щасливі, але його тато й мама розлучили нас.

— Нічого, доню, ми прогодуємо дитину, нехай наша родинка множиться.

— Мамо, я маю паспорт того леґіня. Тут і знімка його є. Мама подивилася.

— Який файний панич. Чого так сталося? Фамілія його була Говерла.

Народився в неї хлопець і ріс, як з води. І виріс до вісімнадцяти років. Каже він до мами й до баби:

— Тяжко жити нам тут. Я йду на Подолля, наймуся в якогось пана, зароблю грошей і будемо жити по-людськи.

Вони не пускали, але хлопець вперся й пішов. Питає в людей по дорозі:

— Чи не наймився би я де?

Нема нічого. Нарешті порадили його, щоби наймився до пана на фільварок. Зайшов він до одного дідича, став перед ґанком. Пан у ґанку читав книжку, а паня й собі щось там читала.

— Пане вельможний, нема в вас роботи для мене? Каже пан:

— У мене все зайняте, робітник на робітнику. Нема пляцу для тебе.

Але подумав пан та й каже:

— Свиням будеш варити їсти та й годувати їх. Бо відходить від мене свинар, а на його місце ти будеш.

Хлопець пристав на то, аби лиш робота була та грошей заробив. Але каже паня панови:

— В тебе нема совісти, чоловіче. Такий файний хлопець аби свині годував. Та він може бути в нас кучером, возити нас у гості до інших панів.

Пан каже:

— Ну, жоно, най буде по-твойому.

Закликав пан хлопця з свинарника до ґанку та й питається:

— А відки ти родом, леґіню?

— Я з глибоких Карпатів.

— А видів ти опришків?

— Коли я мав дванадцять років, вони йшли попри нашу хату, а я дуже хотів, щоби взяли й мене в опришки. А вони мені казали:

— «Підростеш, леґіню, а ми повернемо та й тебе возьмемо».

— Ну то я тебе не буду звати інакше, лиш опришком. А парубок каже панови:

— Звіть мене, як хочете, лиш би мені гроші були за мою службу.

— Гай-гай, — каже пан, — не турбуйся.

А коли мама вродила його, вписала йому фамілію Говерла.

А паня в пана була така гарна, що в світі таку нелегко було найти. А дідич був до чого старий, та й дуже нефайний, веснянкуватий і трохи горбатий. Але його на молодій панєнці вженили його маєтки. А було це так. Мав пан у Львові друга, колєґу свого мав. Той також був дідич. Приїхав він до того львівського колєґи, а той питає:

— Чого ти не женишся? Ти такий, — каже, — багатий.

А він йму каже:

— Я такий нефайний, веснянкуватий та ще й старий. Котра піде за мене?

— Ти такий багатий. Чому би не пішла за тебе? Ми взяли покойовою доньку моєї жінки сестри. Файну молоду дівчину. Я можу так зробити, що вона за тебе піде.

— Якби ти це зробив, дав би тобі багато золота й срібла.

— Зроблю, — каже. Я скажу, щоби вона сюди принесла нам сніданок. Та й будеш її видіти.

Вийшов пан дідич надвір та й кричить:

— Попіваночко, де ти є?! Зайди-ко на кухню!

— Іду, пане, вже.

— Зготов їду і принеси на стіл, бо я маю гостя. Та й каже їй пан:

— Попіваночко, аби ти сіла з нами їсти та й дивилася на того пана. Він дідич, іще багатший від мене.

А вона каже:

— А нащо мені на нього дивитися?

— Ти, може, будеш його дружиною. Каже Попіваночка:

— Та вже буду дивитися на нього.

Вона рихтує обід, а пан прийшов до свого гостя та й каже:

— Зараз прийде дівчина. Аби ти подивився на неї. Вона мала би тобі сподобатися.

Принесла Попіваночка їду, поклала на стіл, глипнула на того пана і мало ту їду не випустила з рук. А гість з неї очі не спускає. І вона порсла * до свої роботи.

Гість від’їхав. А пан закликав Попіваночку до себе і каже до неї:

— Ну що, сподобався тобі леґінь?

— Пане, та це старий дід, та ще й до того веснянкуватий та й горбатий! Що ви мені нагилюєте *?

Пан каже:

— Нічого, нічого, прийде час, та й ми якось цю справу уладнаємо.

Дав пан молодій дівчині зажу́ту *. А панови ж золото обіцяно та й срібло. А взяв він собі ту дівчину за покойову з багатодітної сім’ї сестри свої жінки і файно їй платив. Його жінка була дівчині тітка. І гине пан золота, і пише листи до свого горбатого друга: «Гей, колєґо, вдалася тобі моя покойова Попіваночка?»

А той йому відписує: «Брате милий, я не сплю дні і ночі і їсти не можу, лиш про ню думаю. Допоможи мені, брате милий, аби вона була моєю жінкою. То я тобі золота насиплю, що зачудуєшся».

Пан львівський пише: «Приїхай до мене через тиждень». А Попіваночці клепче щогодини:

— Вийди за нього, будеш дідичкою. А він помре, і ти вийдеш за другого. Ти молода.

А вона каже:

— Пане, видно, що така моя судьба. Нехай буде по-вашому, вийду за нього заміж.

Пан моментально пише до того горбатого: «Я писав тобі через тиждень приїхати, а ти вже приїха́й. Лиш бери побільше золота. І до шлюбу ставай. Я вже уговорив її, вже все готове». Пан радий. Пішов до сейфу, повитрясав усе золото до каса́ти *, приїхав до Львова. І так радіє, ніби на світ народився.

Увійшла до хати Попіваночка, невесела, але що мала робити? Зробили весілля, а з вінчанням сказала Попіваночка трошки зачекати.

Але недовго радів рябий пан. Коли став у них наймитом Говерла і пан поставив його кучером та почав звати опришком, він возив їх обох, куди забажали. І Попіваночка очей не спускала з того наймита, полюбила його над усе. Одного разу зайшла вона до Говерли до кімнати та й зачала йому казати:

— Слухай, леґіню...

— Слухаю, пані вельможна, слухаю.

— Я хочу, щоби я була твоєю жінкою.

— Ви, пані Попіваночко, прийшли мене на сміх брати? Я бідний, не маю що навкруг пальця обкрутити. А тільки маму маю. Ви би, пані, виділи, де я жию та й у чім жию, та ви би сказали: «Не хочу там жити, аби й що там було».

А вона йому каже:

— Леґіню, буду жити з тобою під смерекою, лиш не з цим рябим корзаном.

І Говерла вже трохи повірив її словам. Та й каже їй:

— Але як це може статися? Як ви можете залишити цей палац і все, що тут є?

А вона каже:

— Є причина. Заслаб його колєґа у Львові. Я його посилаю до колєґи. Він буде хотіти, щоби й я їхала з ним. А я скажу: «Я слаба, їдь самий». Він буде казати, аби ти його віз, а ти скажеш, що тобі рука болить, що ти не годен. Най він тут найде собі другого.

Приходить пан до покою.

— Вставай, Попіваночко, будемо їхати до Львова. Мій колєґа заслаб.

А вона йому каже:

— Я слаба, я не годна їхати. Другим разом поїду.

А пан написав картку на ліки і посилає служницю в аптеку.

— Іди за ліками, бо заслабла пані. Я за ню очі даю. Принесли ліки, а Попіваночка тихо сміється з того. Пан пішов до економа та й каже йому:

— Впрягай коні. Повезеш мене до Львова, бо мій кучер слабий, рука його болить.

І поїхали вони. А Попіваночка встала з ліжка і прийшла до леґіня Говерли.

— Будь готовий, на вечір тікаємо з цего двора геть. Я йду з тобою, Я беру золото й гроші, беру вбрання собі й тобі, беру харчі і тікаємо.

А Говерла з радощів до стелини підскакує. Зрихтувала вона все в ру́пцаки *, дала йому, взяла собі. Файно його вбрала і рушили в дорогу. Та й ідуть село від села. Цілу ніч ішли, розвиднилося надворі, стала днина. Каже він їй:

— Слухай, ми йдемо вбрані, як пани. Нас можуть обрабувати. Заберуть у нас і гроші, і золото — все заберуть. Я піду по хатах і попрошу в людей таке вбрання, яке вони вже не носять. І вберемося, як бідні люди.

— О, — каже Попіваночка, — добрий ти розум маєш, Говерла. І дали їм ґазди старе дрантя, і вони передяглися. І йдуть далі, як прошені люди, і ніхто на них не звертає уваги. Поки йшли подо́лями *, ґазди їхали на поле по снопи, та й вони впрошувалися, та й підвозили їх ґазди. І вони платили. А ґазди від таких бідних і грошей не хотіли брати. А вона каже:

— Я що маю, не жалую вам.

— Як так, то я за ці гроші ще з двадцять кілометрів вас провезу.

Та й вона платила, і ґазди підкидали їх.

І так вони добилися аж до Карпат. Зайшли в глибину гір. Попіваночка каже:

— Сідаймо, милий, най я налюбуюся квітами, пахощами гірськими. Я ще ніколи не дихала гірським повітрям. А найдужче я тобою радію.

А він так радіє, так обіймає її й цілує. Нарешті встали. Вже підійшли близенько до його хатини. Вже видко хатину, а він ще нічого не признається. Та й каже він нарешті:

— Станьмо. Видиш, у який я палац тебе веду? Ото мій палац. А вона йому каже:

— Хоть би під землею ти мене вів, то ти мені милий і любий.

Зайшли вони в ліщину, вже зовсім недалеко від тої хати нещасної. Каже Попіваночка до свого коханого:

— Най я зберуся по-панськи, аби виділа мама, яку ти невістку привів.

— А я, — каже, — не збираюся по-панськи, бо мама мене не пізнає. Він отворяє двері. А мама сиділа на ковбчику і латала якусь драночку. Каже він:

— Добрий день, мамо! Мама відповіла:

— Добрий день.

І подивилася на нього, і як шила, так і впустила своє шиття. Не звірила, що таке сталося.

— Мамо, я вам привів невістку, а собі жінку. А Попіваночка:

— Мамо, що ви упустили своє шиття?

Витягла Попіваночка їду й напої, кладе на нещасну гуцульську тесану лавку, таку, що якби потягнув по ній рукою, то засколобив би пальці.

— Прошу, панєночко, скажіть, чого ви мені кажете «мамо»? Ви мені поясніть, бо я не розумію.

А син каже:

— Мамо, мамо, якби ви виділи, з яких покоїв прийшла моя Попіваночка та й захотіла зо мною жити в таких скрепїттях *! Може, ви чули про фільварки? Ця панєнка залишила стадо коров, табун коней, поля коло тисячі морґів, двір і пристала зо мною жити та й бути моєю жінкою.

А Попіваночка каже:

— Мамо, а де тут священик, аби ми скоро повінчалися?

— Ой донечко моя дорога, може, аж у Коломиї є священик.

Пішли вони пішки в Коломию, повінчалися і вернулися додому.

І добре їм було, розвели вони велике господарство. Мама померла, лишилися вони двоє жити, Говерла з Попіваночкою. Пройшли роки, постарілися й вони. І Попіваночка постаріла, і Говерла постарів. Коли були молоді, Попіваночка дуже милувалася горами і просила чоловіка, щоби він її виводив на щонайвищі гори. А вже в старших літах сказала вона:

— Говерло, піди зо мною на найвищу гору, бо вже Бог знає, чи зможу я туди колись вийти.

Вийшли вони поволеньки на найвищу гору в Карпатах. Вийшли, посідали собі обоє. Нараз їй стало недобре, страшенно ослабла вона. А він коло неї, як коло писаного яйця, ходить. Але ні ліків нема, ні душки не видно, лиш вітри шумлять. А він думає: «Чого ми вирвалися з дому?»

І вмерла Попіваночка. А він плаче, ридає. Що він має робити?! Біда крайня.

Ідуть попід ту гору двадцять вісім опришків з Гуцульщини в Закарпаття. З бартками, з рушницями. Каже Іван Сандогорський, найстарший опришок:

— Ану станьмо, браття милі, та послухаймо. На верху якась душа плаче та й ридає. Та тут ніхто не заходить, ніяка людська душа, хіба тільки ми заходимо. Ану, браття, йдім на той голос подивитися, хто там плаче та й ридає.

Зійшли на вершину гори, а то чоловік плаче над мертвою жінкою, б’ється головою об землю.

— Браття, порадьте мене, що я маю робити. Жінка мені померла. Мені не знести її надолину. Що робити?

Кажуть опришки:

— А ти відки, чоловіче, родом?

— Я з Зеленої, — каже він.

— А, знаємо. А що тебе занесло на таку височінь?

— Я вам, хлопці, скажу. Моя жінка з далекого Поділля. Вона дуже мене просила: «Ходім намилуємося горами». Вона враз мене просила, і ми ходили, поки були годні. А й на старість вона захотіла вийти на найвищу гору. І вона небіжка мені отут померла.

Каже Іван Сандогорський, найстарший опришок:

— Так, чоловіче, ми би тобі допомогли, ми би знесли мертве тіло твої жінки в Зелений, але ми квапимося. Ми мусимо загостити на Закарпаття до одного пана і розрахуватися з ним. Він убив слугу, брата опришка нашого Петра Швалюка. Убив, щоб не заплатити йому. Ми дуже квапимося, бо той пан хоче в Чехію на курорт їхати. А ми хочемо його в пекло відослати.

Але каже Іван Сандогорський:

— Чоловіче, ми твою жінку тут поховаємо, на цій найвищій горі. Ану, хлопці, копайте яму. А ви робіть хрест.

Поховали, поклали хрест. Тоді кажуть Говерлі:

— Як твоя жінка називалася? А він каже:

— Попіваночка.

Тоді Іван Сандогорський наклав ватерку, заклав у ватерку жерло * і написав на хресті: «Тут спочиває Попіваночка. Вічна їй пам’ять». І сказав Іван Сандогорський, найстарший опришок:

— Розмножаться в Карпатах люди, прийдуть сюди і прочитають, що тут спочиває Попіваночка.

Розвиталися з чоловіком опришки і сказали:

— Не плач, чоловіче. Вічного нема нічого на світі.

— Якби ви знали, яка це в мене була добра жінка, щира та сумлінна, то й ви би плакали.

І подалися опришки на Закарпаття, а Говерла до свої хатини. Пройшов час, люди зайшли аж на ту гору, дійшли до хреста.

— Що це за хрест тут?

Прочитали написане на хресті, і сказав один до другого:

— Люди добрі, треба іменувати цю гору по цій людині, щоб люди знали. Нехай знають наші внуки і правнуки, як називається ця гора. Назвім цю гору «Попіваночка». І розкажім людям, що ми виділи на горі таку могилу.

А потім стали казати на ту гору «Поп Іван». І так звуть її і тепер.

А Говерла зійшов надолину. Та й самий-саміський сидить він і плаче. І подумав одного разу: «Піду я наберу на горах зілля і покладу на могилу своїй Попіваночці». Іде він горами, бердами *. І що мав він іти на гору Попіваночку, та пішов обічами та й вийшов не на Попіваночку, а на ще вищу гору. І там став і дивиться. І видко йому гору Попіваночку.

Але він утрудився дуже. Зійти з тої гори та дертися на Попіваночку йому було дуже трудно. І сів він на тій горі і заснув, заснув навіки. Помер.

А ті опришки, що йому дружину ховали, вбили на Закарпатті пана і тікали, бо пани зрадилися і зібрали поліцію з Мукачева і з Сигота. І попросили, щоб помогло їм венгерське військо. Хотіли вибити опришків на смерть. Опришки повтікали і вийшли на ту гору високу. І вже вони не боялися ні війська, ні поліції цісарської. Обдивилися вони гору, а там труп лежить. Каже Іван Сандогорський:

— Що за бісова сила занесла сюди чоловіка? Та каже один опришок до другого:

— Та поховаймо тіло. Викопаймо яму та поховаймо, най вороння не розносить.

— Та ви, хлопці, не видите, що тут птахи не долітають? Але чоловіка поховати треба.

Викопали яму.

— Кладіть його в яму.

І сказав Іван Сандогорський, найстарший опришок:

— Почекайте, треба чоловіка обшукати, може, є які документи. Щоби знати, кого ховаємо.

Обшукали і витягли з кишені паспорт, ще той, що мама його на Венґрах украла, як її виганяли з панського маєтку. А там пише: «Лазьо Говерла».

— Так, хлопці, робимо хрест і зробимо на нім напис: «Тут спочиває Лазьо Говерла».

І поставили хрест, і написали на нім: «Говерла». Той перший хрест давно погнив, а люди все ставлять на тій горі хрест і пишуть на нім: «Говерла».

І тепер стоять дві гори: Поп-Іван і Говерла.Зайшла в гори молодиця аж із Східної України. А це дуже-дуже давно було, ще в горах церквів не було, а по кілька хат було в горах. І як хто помер, то перед хати його ховали. Та молодиця мала з собою дівчинку. А чоловік її помер на тяжку слабість. Прийшла жінка в Карпатські гори, сама собі зліпила під самими полонинами хатинку і вкрила її луб’ям. І дуже тяжко їм було, не було що їсти. А дівчинка сказала:

— Мамо, ми так бідуємо, пустіть мене в найми служити. Я зароблю грошей.

Не хотіла мати її нікуди пускати, але дівчина дуже наперлася. І пішла дівчина, і зайшла аж у самі Венґри *. Іде попри річку, дивиться, а там пан з панею скупалися та й вигріваються собі в піску. Каже дівчина:

— Добрий день, пане ласкавий. Ви не знаєте, де би я могла наймитися? Я би наймилася.

Пан каже:

— Мені би знадобилося наймити тебе. Що ти вмієш робити? Вона нічого не знала робити, але сказала:

— Пане ласкавий, що скажете, все буду робити. Пан каже до жінки:

— Я беру цю дівчину, та буде їсти варити, та буде на тебе легше. Ти не будеш варити.

Устали вони з панею, вбралися, взяли дівчину в фіякір і до палацу свого. Приїхали і завели дівчину в свій сад.

— Дівчино, будеш полоти бур’яни. І їсти будеш варити. А вона каже:

— Прошу пана, я зроду не варила їсти.

— Нічого-нічого, моя жона тебе навчить, будеш варити. А тепер, дівчинко, хочу тебе запитати, відки ти родом і які в тебе родичі?

А вона відповідає:

— Я з-за Чорної гори, з царинки Зеленої.

Пан навіть не чув про Чорну гору і про царинку Зелену. Навчилася дівчина їсти варити, все в грядках робити. Сподобалася вона панови й пані. Каже пан:

— Дівчино, скільки ти можеш у мене служити? Рік, два? І договорилися, що дівчина буде в них два роки.

А в того пана був син, вчився в університеті в великім місті. Дуже делікатний син був. Щосуботи він приїхав додому. Увійшов він, а мама каже:

— Сідай, синку, їсти. Винаймили ми на два роки служницю, то буде легше на мене. Ану, дівчино, подай моєму синови сніданок.

А панич глипнув на служницю, подивився на неї. І так вона йому припала до душі, що очей він не спускає з неї. І починає панич жартувати з нею.

Повертається панич назад в університет. Але там він відбріхується, що слабий, і все їде додому, бо хоче служницю видіти. Все забігає в грядки, помагає їй, аби близько до неї тулився. Вона йому

— Ідіть собі геть від мене, бо тато й мама будуть сваритися, а я не хочу цього.

А він їй каже:

— Я дуже кохаю тебе, ти будеш моєю жінкою.

І він упав перед нею на коліна і заклявся перед Богом святим, що ніколи її не зрадить.

Вона була дівчина файна над файними. І покохалася вона з паничем, і пройшов деякий час, і вона завагітніла від нього. А пані вздріла, що вона завагітніла, і сказала мужу:

— От бачиш, що вийшло. Що, чоловіче, будемо робити з цею служницею?

— Що скажеш — твоя воля, — сказав пан до пані.

— Заплатити їй за цей рік і прогнати її геть, щоб її не було в нашім домі.

А дівчина робила порядок в креденсі *, найшла паспорт панича і поклала собі в пазуху. Той паспорт вона дуже берегла і все носила з собою.

Каже пані:

— Будеш, дівчино, відходити від нас геть. Відки прийшла, туди й підеш.

— Пані, люба, пані мила, та ви ж хвалили мене, казали, що файно у вас роблю. А тепер ви на мене зворогували? Пусто-дурно?

Заплатили їй за той рік, що служила, і пішла дівчина плачучи. Рано пішла вона, а на полуднє син приїхає.

— Мамо, що ви мені їду подаєте, а не наша служничка. Де вона є? Мати сказала синови, що служницю відрядили.

— Чого ви її відрядили? Я її кохаю, то мені наймиліша дівчина в світі. Мамо, я йду за нею в світ. Буду її шукати, а як не найду, то страчуся. Ви мене більше ніколи не побачите.

— Чи ти, синку, не вартуєш дівчини з панського роду, що таку бідну хочеш узяти? Нам устид і сором було б від панів.

Старий каже пані:

— Що ти, жінко, до такого доводиш? Най би був на цій служници женився.

А син сів на коня і помчав. Питався людей по дорозі, чи не виділи таку дівчину. Одні казали, що виділи, другі, що не виділи. Блукав до самого вечора і не міг її найти. Прийшов додому і цілий час плакав. А рано встав, зібрав свої речі у валізку і пішов у світи. Нічим не тішився, лиш тільки хотів ту дівчину найти. Що мама, тато просили, аби нікуди не йшов, нічого не допомогло.

— Ще раз подивіться на мене, бо більше мене ніколи-ніколи не побачите.

Старий з старою повернулися від брами до хати і все сварилися:

— Ти винна!

— Ти винен!

А дівчина прийшла до мами. Мама втішилася, бо рік не виділа дочки. Каже мама:

— Ти служила рік, є гроші?

— Мамо, мамо, гроші заслужила. Але неприємність мене спіткала.

І почала вона оповідати мамі геть усе.

—...Ми, мамо, мали бути з ним дуже щасливі, але його тато й мама розлучили нас.

— Нічого, доню, ми прогодуємо дитину, нехай наша родинка множиться.

— Мамо, я маю паспорт того леґіня. Тут і знімка його є. Мама подивилася.

— Який файний панич. Чого так сталося? Фамілія його була Говерла.

Народився в неї хлопець і ріс, як з води. І виріс до вісімнадцяти років. Каже він до мами й до баби:

— Тяжко жити нам тут. Я йду на Подолля, наймуся в якогось пана, зароблю грошей і будемо жити по-людськи.

Вони не пускали, але хлопець вперся й пішов. Питає в людей по дорозі:

— Чи не наймився би я де?

Нема нічого. Нарешті порадили його, щоби наймився до пана на фільварок. Зайшов він до одного дідича, став перед ґанком. Пан у ґанку читав книжку, а паня й собі щось там читала.

— Пане вельможний, нема в вас роботи для мене? Каже пан:

— У мене все зайняте, робітник на робітнику. Нема пляцу для тебе.

Але подумав пан та й каже:

— Свиням будеш варити їсти та й годувати їх. Бо відходить від мене свинар, а на його місце ти будеш.

Хлопець пристав на то, аби лиш робота була та грошей заробив. Але каже паня панови:

— В тебе нема совісти, чоловіче. Такий файний хлопець аби свині годував. Та він може бути в нас кучером, возити нас у гості до інших панів.

Пан каже:

— Ну, жоно, най буде по-твойому.

Закликав пан хлопця з свинарника до ґанку та й питається:

— А відки ти родом, леґіню?

— Я з глибоких Карпатів.

— А видів ти опришків?

— Коли я мав дванадцять років, вони йшли попри нашу хату, а я дуже хотів, щоби взяли й мене в опришки. А вони мені казали:

— «Підростеш, леґіню, а ми повернемо та й тебе возьмемо».

— Ну то я тебе не буду звати інакше, лиш опришком. А парубок каже панови:

— Звіть мене, як хочете, лиш би мені гроші були за мою службу.

— Гай-гай, — каже пан, — не турбуйся.

А коли мама вродила його, вписала йому фамілію Говерла.

А паня в пана була така гарна, що в світі таку нелегко було найти. А дідич був до чого старий, та й дуже нефайний, веснянкуватий і трохи горбатий. Але його на молодій панєнці вженили його маєтки. А було це так. Мав пан у Львові друга, колєґу свого мав. Той також був дідич. Приїхав він до того львівського колєґи, а той питає:

— Чого ти не женишся? Ти такий, — каже, — багатий.

А він йму каже:

— Я такий нефайний, веснянкуватий та ще й старий. Котра піде за мене?

— Ти такий багатий. Чому би не пішла за тебе? Ми взяли покойовою доньку моєї жінки сестри. Файну молоду дівчину. Я можу так зробити, що вона за тебе піде.

— Якби ти це зробив, дав би тобі багато золота й срібла.

— Зроблю, — каже. Я скажу, щоби вона сюди принесла нам сніданок. Та й будеш її видіти.

Вийшов пан дідич надвір та й кричить:

— Попіваночко, де ти є?! Зайди-ко на кухню!

— Іду, пане, вже.

— Зготов їду і принеси на стіл, бо я маю гостя. Та й каже їй пан:

— Попіваночко, аби ти сіла з нами їсти та й дивилася на того пана. Він дідич, іще багатший від мене.

А вона каже:

— А нащо мені на нього дивитися?

— Ти, може, будеш його дружиною. Каже Попіваночка:

— Та вже буду дивитися на нього.

Вона рихтує обід, а пан прийшов до свого гостя та й каже:

— Зараз прийде дівчина. Аби ти подивився на неї. Вона мала би тобі сподобатися.

Принесла Попіваночка їду, поклала на стіл, глипнула на того пана і мало ту їду не випустила з рук. А гість з неї очі не спускає. І вона порсла * до свої роботи.

Гість від’їхав. А пан закликав Попіваночку до себе і каже до неї:

— Ну що, сподобався тобі леґінь?

— Пане, та це старий дід, та ще й до того веснянкуватий та й горбатий! Що ви мені нагилюєте *?

Пан каже:

— Нічого, нічого, прийде час, та й ми якось цю справу уладнаємо.

Дав пан молодій дівчині зажу́ту *. А панови ж золото обіцяно та й срібло. А взяв він собі ту дівчину за покойову з багатодітної сім’ї сестри свої жінки і файно їй платив. Його жінка була дівчині тітка. І гине пан золота, і пише листи до свого горбатого друга: «Гей, колєґо, вдалася тобі моя покойова Попіваночка?»

А той йому відписує: «Брате милий, я не сплю дні і ночі і їсти не можу, лиш про ню думаю. Допоможи мені, брате милий, аби вона була моєю жінкою. То я тобі золота насиплю, що зачудуєшся».

Пан львівський пише: «Приїхай до мене через тиждень». А Попіваночці клепче щогодини:

— Вийди за нього, будеш дідичкою. А він помре, і ти вийдеш за другого. Ти молода.

А вона каже:

— Пане, видно, що така моя судьба. Нехай буде по-вашому, вийду за нього заміж.

Пан моментально пише до того горбатого: «Я писав тобі через тиждень приїхати, а ти вже приїха́й. Лиш бери побільше золота. І до шлюбу ставай. Я вже уговорив її, вже все готове». Пан радий. Пішов до сейфу, повитрясав усе золото до каса́ти *, приїхав до Львова. І так радіє, ніби на світ народився.

Увійшла до хати Попіваночка, невесела, але що мала робити? Зробили весілля, а з вінчанням сказала Попіваночка трошки зачекати.

Але недовго радів рябий пан. Коли став у них наймитом Говерла і пан поставив його кучером та почав звати опришком, він возив їх обох, куди забажали. І Попіваночка очей не спускала з того наймита, полюбила його над усе. Одного разу зайшла вона до Говерли до кімнати та й зачала йому казати:

— Слухай, леґіню...

— Слухаю, пані вельможна, слухаю.

— Я хочу, щоби я була твоєю жінкою.

— Ви, пані Попіваночко, прийшли мене на сміх брати? Я бідний, не маю що навкруг пальця обкрутити. А тільки маму маю. Ви би, пані, виділи, де я жию та й у чім жию, та ви би сказали: «Не хочу там жити, аби й що там було».

А вона йому каже:

— Леґіню, буду жити з тобою під смерекою, лиш не з цим рябим корзаном.

І Говерла вже трохи повірив її словам. Та й каже їй:

— Але як це може статися? Як ви можете залишити цей палац і все, що тут є?

А вона каже:

— Є причина. Заслаб його колєґа у Львові. Я його посилаю до колєґи. Він буде хотіти, щоби й я їхала з ним. А я скажу: «Я слаба, їдь самий». Він буде казати, аби ти його віз, а ти скажеш, що тобі рука болить, що ти не годен. Най він тут найде собі другого.

Приходить пан до покою.

— Вставай, Попіваночко, будемо їхати до Львова. Мій колєґа заслаб.

А вона йому каже:

— Я слаба, я не годна їхати. Другим разом поїду.

А пан написав картку на ліки і посилає служницю в аптеку.

— Іди за ліками, бо заслабла пані. Я за ню очі даю. Принесли ліки, а Попіваночка тихо сміється з того. Пан пішов до економа та й каже йому:

— Впрягай коні. Повезеш мене до Львова, бо мій кучер слабий, рука його болить.

І поїхали вони. А Попіваночка встала з ліжка і прийшла до леґіня Говерли.

— Будь готовий, на вечір тікаємо з цего двора геть. Я йду з тобою, Я беру золото й гроші, беру вбрання собі й тобі, беру харчі і тікаємо.

А Говерла з радощів до стелини підскакує. Зрихтувала вона все в ру́пцаки *, дала йому, взяла собі. Файно його вбрала і рушили в дорогу. Та й ідуть село від села. Цілу ніч ішли, розвиднилося надворі, стала днина. Каже він їй:

— Слухай, ми йдемо вбрані, як пани. Нас можуть обрабувати. Заберуть у нас і гроші, і золото — все заберуть. Я піду по хатах і попрошу в людей таке вбрання, яке вони вже не носять. І вберемося, як бідні люди.

— О, — каже Попіваночка, — добрий ти розум маєш, Говерла. І дали їм ґазди старе дрантя, і вони передяглися. І йдуть далі, як прошені люди, і ніхто на них не звертає уваги. Поки йшли подо́лями *, ґазди їхали на поле по снопи, та й вони впрошувалися, та й підвозили їх ґазди. І вони платили. А ґазди від таких бідних і грошей не хотіли брати. А вона каже:

— Я що маю, не жалую вам.

— Як так, то я за ці гроші ще з двадцять кілометрів вас провезу.

Та й вона платила, і ґазди підкидали їх.

І так вони добилися аж до Карпат. Зайшли в глибину гір. Попіваночка каже:

— Сідаймо, милий, най я налюбуюся квітами, пахощами гірськими. Я ще ніколи не дихала гірським повітрям. А найдужче я тобою радію.

А він так радіє, так обіймає її й цілує. Нарешті встали. Вже підійшли близенько до його хатини. Вже видко хатину, а він ще нічого не признається. Та й каже він нарешті:

— Станьмо. Видиш, у який я палац тебе веду? Ото мій палац. А вона йому каже:

— Хоть би під землею ти мене вів, то ти мені милий і любий.

Зайшли вони в ліщину, вже зовсім недалеко від тої хати нещасної. Каже Попіваночка до свого коханого:

— Най я зберуся по-панськи, аби виділа мама, яку ти невістку привів.

— А я, — каже, — не збираюся по-панськи, бо мама мене не пізнає. Він отворяє двері. А мама сиділа на ковбчику і латала якусь драночку. Каже він:

— Добрий день, мамо! Мама відповіла:

— Добрий день.

І подивилася на нього, і як шила, так і впустила своє шиття. Не звірила, що таке сталося.

— Мамо, я вам привів невістку, а собі жінку. А Попіваночка:

— Мамо, що ви упустили своє шиття?

Витягла Попіваночка їду й напої, кладе на нещасну гуцульську тесану лавку, таку, що якби потягнув по ній рукою, то засколобив би пальці.

— Прошу, панєночко, скажіть, чого ви мені кажете «мамо»? Ви мені поясніть, бо я не розумію.

А син каже:

— Мамо, мамо, якби ви виділи, з яких покоїв прийшла моя Попіваночка та й захотіла зо мною жити в таких скрепїттях *! Може, ви чули про фільварки? Ця панєнка залишила стадо коров, табун коней, поля коло тисячі морґів, двір і пристала зо мною жити та й бути моєю жінкою.

А Попіваночка каже:

— Мамо, а де тут священик, аби ми скоро повінчалися?

— Ой донечко моя дорога, може, аж у Коломиї є священик.

Пішли вони пішки в Коломию, повінчалися і вернулися додому.

І добре їм було, розвели вони велике господарство. Мама померла, лишилися вони двоє жити, Говерла з Попіваночкою. Пройшли роки, постарілися й вони. І Попіваночка постаріла, і Говерла постарів. Коли були молоді, Попіваночка дуже милувалася горами і просила чоловіка, щоби він її виводив на щонайвищі гори. А вже в старших літах сказала вона:

— Говерло, піди зо мною на найвищу гору, бо вже Бог знає, чи зможу я туди колись вийти.

Вийшли вони поволеньки на найвищу гору в Карпатах. Вийшли, посідали собі обоє. Нараз їй стало недобре, страшенно ослабла вона. А він коло неї, як коло писаного яйця, ходить. Але ні ліків нема, ні душки не видно, лиш вітри шумлять. А він думає: «Чого ми вирвалися з дому?»

І вмерла Попіваночка. А він плаче, ридає. Що він має робити?! Біда крайня.

Ідуть попід ту гору двадцять вісім опришків з Гуцульщини в Закарпаття. З бартками, з рушницями. Каже Іван Сандогорський, найстарший опришок:

— Ану станьмо, браття милі, та послухаймо. На верху якась душа плаче та й ридає. Та тут ніхто не заходить, ніяка людська душа, хіба тільки ми заходимо. Ану, браття, йдім на той голос подивитися, хто там плаче та й ридає.

Зійшли на вершину гори, а то чоловік плаче над мертвою жінкою, б’ється головою об землю.

— Браття, порадьте мене, що я маю робити. Жінка мені померла. Мені не знести її надолину. Що робити?

Кажуть опришки:

— А ти відки, чоловіче, родом?

— Я з Зеленої, — каже він.

— А, знаємо. А що тебе занесло на таку височінь?

— Я вам, хлопці, скажу. Моя жінка з далекого Поділля. Вона дуже мене просила: «Ходім намилуємося горами». Вона враз мене просила, і ми ходили, поки були годні. А й на старість вона захотіла вийти на найвищу гору. І вона небіжка мені отут померла.

Каже Іван Сандогорський, найстарший опришок:

— Так, чоловіче, ми би тобі допомогли, ми би знесли мертве тіло твої жінки в Зелений, але ми квапимося. Ми мусимо загостити на Закарпаття до одного пана і розрахуватися з ним. Він убив слугу, брата опришка нашого Петра Швалюка. Убив, щоб не заплатити йому. Ми дуже квапимося, бо той пан хоче в Чехію на курорт їхати. А ми хочемо його в пекло відослати.

Але каже Іван Сандогорський:

— Чоловіче, ми твою жінку тут поховаємо, на цій найвищій горі. Ану, хлопці, копайте яму. А ви робіть хрест.

Поховали, поклали хрест. Тоді кажуть Говерлі:

— Як твоя жінка називалася? А він каже:

— Попіваночка.

Тоді Іван Сандогорський наклав ватерку, заклав у ватерку жерло * і написав на хресті: «Тут спочиває Попіваночка. Вічна їй пам’ять». І сказав Іван Сандогорський, найстарший опришок:

— Розмножаться в Карпатах люди, прийдуть сюди і прочитають, що тут спочиває Попіваночка.

Розвиталися з чоловіком опришки і сказали:

— Не плач, чоловіче. Вічного нема нічого на світі.

— Якби ви знали, яка це в мене була добра жінка, щира та сумлінна, то й ви би плакали.

І подалися опришки на Закарпаття, а Говерла до свої хатини. Пройшов час, люди зайшли аж на ту гору, дійшли до хреста.

— Що це за хрест тут?

Прочитали написане на хресті, і сказав один до другого:

— Люди добрі, треба іменувати цю гору по цій людині, щоб люди знали. Нехай знають наші внуки і правнуки, як називається ця гора. Назвім цю гору «Попіваночка». І розкажім людям, що ми виділи на горі таку могилу.

А потім стали казати на ту гору «Поп Іван». І так звуть її і тепер.

А Говерла зійшов надолину. Та й самий-саміський сидить він і плаче. І подумав одного разу: «Піду я наберу на горах зілля і покладу на могилу своїй Попіваночці». Іде він горами, бердами *. І що мав він іти на гору Попіваночку, та пішов обічами та й вийшов не на Попіваночку, а на ще вищу гору. І там став і дивиться. І видко йому гору Попіваночку.

Але він утрудився дуже. Зійти з тої гори та дертися на Попіваночку йому було дуже трудно. І сів він на тій горі і заснув, заснув навіки. Помер.

А ті опришки, що йому дружину ховали, вбили на Закарпатті пана і тікали, бо пани зрадилися і зібрали поліцію з Мукачева і з Сигота. І попросили, щоб помогло їм венгерське військо. Хотіли вибити опришків на смерть. Опришки повтікали і вийшли на ту гору високу. І вже вони не боялися ні війська, ні поліції цісарської. Обдивилися вони гору, а там труп лежить. Каже Іван Сандогорський:

— Що за бісова сила занесла сюди чоловіка? Та каже один опришок до другого:

— Та поховаймо тіло. Викопаймо яму та поховаймо, най вороння не розносить.

— Та ви, хлопці, не видите, що тут птахи не долітають? Але чоловіка поховати треба.

Викопали яму.

— Кладіть його в яму.

І сказав Іван Сандогорський, найстарший опришок:

— Почекайте, треба чоловіка обшукати, може, є які документи. Щоби знати, кого ховаємо.

Обшукали і витягли з кишені паспорт, ще той, що мама його на Венґрах украла, як її виганяли з панського маєтку. А там пише: «Лазьо Говерла».

— Так, хлопці, робимо хрест і зробимо на нім напис: «Тут спочиває Лазьо Говерла».

І поставили хрест, і написали на нім: «Говерла». Той перший хрест давно погнив, а люди все ставлять на тій горі хрест і пишуть на нім: «Говерла».

І тепер стоять дві гори: Поп-Іван і Говерла.

Завітайте до нас:

Батьківські
поради

«Мандруємо Україною» всією родиною
Кожен регіон, кожне містечко чи селище мають свою історію, свої знаменні події. Про деякі з них вам зможуть розказати тільки старожили, але багато про що можна й прочитати. Чудовою подією минулого 2016 року став вихід першого та поки що єдиного в Україні путівника для дітей «Мандруємо У...
Грайся, навчайся та вчися дружити!
Унікальний продукт на українському ринку парні актівіті «Я+Ти». Що це таке? Це два блокноти створені спеціально для дитини та її друга. Усередині на дітей чекатимуть цікаві та незвичайні завдання на логіку, лічбу, читання, нестандартне мислення. Чому незвичайні? Бо не всі малюк зм...