Горіхова гілка

Жила на світі бідна вдова, було в неї двоє діток: хлопчик і дівчинка. Дівчинку звали Спритниця, а хлопчика — Пагінчик.
Спритниця вдома прибирає, мамі допомагає, а Пагінчик з криниці воду носить та хмиз у лісі збирає. Спритниця в печі топить та обід готує, а Пагінчик ягоди та гриби збирає. Спритниця шиє та пряде, а Пагінчик личаки плете.
Коли увечері мати зі поля повертається втомлена й голодна, то двір уже чисто підметений, у хаті скрізь лад, посуд помитий, усе прибрано, стіл накритий і вечеря готова.
Одного разу Спритниця й Пагінчик пішли в ліс по гриби. Сонце вже за полудень повернуло, а в кошиках у них порожньо. Вони все глибше в пущу заходять, увсебіч зиркають, коли бачать — стоїть на осонні великий гриб. Підбігли, нагнулися, щоб зірвати, а гриба — як не було, зник. Стоять вони вражені, озирнулись, аж ось і гриб неподалік сидить. Підбігли, нагнулися — він знову щез. І так той гриб то появлявся, то щезав, а вони все бігали, нахилялись, але марно. Ганяючись за грибом, вони опинилися на зеленому лужку, всіяному грибами.
Але що за чудасія? За яким би грибом вони не нагну лиш — кожен під землю ховається.
Придивилася Спритниця до лісу, бачить: усі дерева без листя і гойдають гілками, ніби живі потвори скручені пальці простягають. Спритниця аж остовпіла. Хоче Пагінчика покликати, але несила. А той усе за грибами ганяється. Нарешті вхопив одного гриба, смикнув, зломив, а з нього ядучо-жовтий дим повалив і вмить весь лужок заслав, хмарою над лісом знявся і розтанув над обрієм. А разом з димом зникли і зелений лужок, і дерева-потвори, зник і Пагінчик.
Спритниця розпачливо закричала, почала кликати на допомогу. Але довкола — ні душі. Вийшла дівчинка на галявину, стала дорогу додому шукати. Але як їй додому без Пагінчика повертатись? І пішла вона шукати братика. Йде, гукає, доки не опинилася в рідколіссі. І тут побачила горіха. Гнеться той горіх, гойдається, ніби його хто трясе. А листя його на очах жовтіє і опадає.
—    Що з тобою? — запитала Спритниця.
—    Коріння моє точить черв'як,— почула вона голос горіха,— вже сили терпіти не мають ні гілки, ні листя.
Спритниця швиденько заходилася рити землю. Земля була тверда, а коріння глибоко сиділо в землі. їа Спритниця дорилася до черв'яка й знищила його. А потім засипала коріння землею, принесла кілька разів води в пригорщах із струмка й полила дерево. Горіх одразу ж струсив з себе пожовкле листя, випустив бруньки, зазеленів і сережки звісив. Щиро подякував він дівчинці, нагнув гілку в сережках і каже:
—    Зламай її собі. Якщо цією гілкою торкнутися сухого дерева, то воно вмить оживе й зацвіте, а як торкнешся до сухої гілочки, то вона зазеленіє й коріння пустить. Коли прикладеш гілочку до зеленого пагінчика, він зразу ж великим деревом стане...
Спритниця взяла гілочку, сховала за пазуху.
А вже й вечір. З-за хмар визирнув місяць.
Якби дівчинка могла, то і в місяця б запитала, чи не бачив він Пагінчика. Вже й сльози навернулись на очі, але вона змахнула їх, вилізла на дерево й зробила із зеленого гілля постіль.
Рано-вранці Спритниця попростувала далі. Ішла вона багато днів і ночей та все розпитувала річок, струмкрй, співучих пташок, чи не знають чого про її братика. Ніхто нічого не чув. Одного разу вона почула якесь сичання. Зирк — а по траві повзе велетенський зелений змій. Повзе і час від часу голову піднімає, палючим вогнем дихає, очі жаром горять, а крізь зуби такий пронизливий свист виривається, що аж у вухах закладає. Повз він до крислатого дерева, на якому було величезне гніздо. Як побачив він Спритницю, в клубок-колесо згорнувся й на неї покотився. Дівчинка встигла відскочити вбік, висмикнула гілочку й провела по довгих батогах сухої ожини, вони одразу ж перетворилися в живий та густий ожинник, і змій заплутався в ньому, наче в міцній сітці. А Спритниця швидко почала збирати сухиШ'хмиз, кидати його на змія. І тільки торкнеться до хмизу своєю гілкою, як він одразу зеленіє, коріння в землю пускає, розростається довкола змія, обплутує його і стискає, мов лещатами. Так дерева та кущі задушили змія, і від нього й сліду на землі не лишилося. Спритниця зібралася іти далі. Коли чує з високого дерева голос:
—    Дівчинко, ховайся, бо наша мати, срібнопера птаха летить, вона може тебе проковтнути!..
Спритниця й отямитися не встигла, як бачить — у небі велика-велика птаха ширяє. Раптом вона шугонула   вниз на   дівчинку. А пташенята:
—    Мамо, відпусти її відпусти!.. Дівчинка нас від смерті врятувала!..
Срібнопера птаха полетіла до ожинника, побачила, що дітки її правду кажуть, вернулася до гнізда, подякувала Спритниці, ще й пообіцяла весь світ облітати, але знайти її братика. За одну мить срібнопера птаха за обрієм зникла й тут же назад повернулася.
—    Щоб добратися до твого братика, треба мати богатирську силу та ще залізну взуванку. Він — на Чорній горі, де володарює Зла фея. Сама вона в чарівній фортеці сидить, а гору її охороняє вовчиця, в якої зуби сталеві, а очі недремні. Візьми ось пір'їну. Коли тобі доведеться скрутно, поклади її на долоню — я вмить прилечу й допомогу тобі. А тепер іди і весь час простуй на північ. Та ще пам'ятай, що Зла фея дуже підступна, знищити її можна тільки величезним мечем.
Спритниця не встигла й слова сказати, а птаха зникла. От дівчинка йде і йде по долинах, поміж скель гірських, через бурхливі річки й темні кодри, і так день за днем.
Раптом перед нею виросла висока гора. Уся вона від підніжжя до вершини голим каменем світить, жодного тобі кущика. А за нею, скільки око бачить — сірі хребти тягнуться.
Втомилася Спритниця, присіла на камінь трохи перепочити під горою. Тільки задрімала, як тут пролунав такий гуркіт, що аж земля ходором заходила. Дивиться, а долиною йде велетень — височезний та опасистий, спина широчезна, як ворота руки товстелезні, як стовбур дуба, а в руках меч. Розмахує він праворуч і ліворуч, по скелях та горах гатить, вони в друзки розлітаються, а земля гойдається й дрижить.
Як побачила Спритниця цього грізного велетня, то ящіркою в розколину майнула. А велетень усе мечем трощить, каміння кидає, аж іскри сиплються, та все стогне:
—    Якби мені хто прокляту осу з ока витягнув, то я віддав би йому все, що він захоче!
Вибігла Спритниця із схованки та як закричить:
—    Я тобі осу з ока витягну, тільки вгамуйся, бо до тебе й підступитися страшно! Стій! Зупинись!
Підбігла дівчинка до велетня, але й до колін йому не достала. Вилізла вона на скелю, та й тоді тільки до пояса сягнула. Здерлася по схилах на вершину гори — аж тепер з його очима порівнялася. Велетень заспокоївся, а дівчинка кінчиком хустки витягла з ока ту осу.
Подякував велетень дівчинці та й каже:
—    Я — коваль з Лисої гори. Кажи, чим я тобі можу віддячити?
Тепер Спритниця вже не боялася; велетня, бо побачила, що він добрий, і розповіла про свою біду. Велетень вислухав уважно, підняв меча і вдарив ним по горі. В горі прочинилися двері, і вони зайшли до кузні.
—    Дав би я тобі свого меча, але в ньому сто пудів, ти його й не піднімеш. Та я відіб'ю від нього скалку й зроблю для тебе меча. Якщо в тебе вистачить відваги, то за своєю силою цей меч буде такий же, як мій.
Велетень відбив шматочок від свого меча, розім'яв його в пальцях, ніби віск, і виліпив з нього меча для дівчинки. Далі зробив для неї сім пар постолів із заліза, і всі різної величини. Потім відбив ще шматок свого меча, зробив з нього молоточка, дав дівчинці й каже:
—    Цим молоточком стукатимеш по горі, і вава розчинить свої двері.
Спритниця подякувала, причепила збоку меча, молоточка поклала за пазуху, взулася в найменші постоли, а решту зв'язала й через плече перекинула — знадобляться.
Ішла вона довго, вже й лік дням та ночам згубила. Нарешті дійшла до Чорної крем'яної гори. А тут раптом звідки не візьмись назустріч їй вискочила вовчиця. Як загарчить вона, як заклацає сталевими зубами, як сипне з горлянки іскрами!
Спритниця від страху вискочила на дерево й сидить, сподіваючись, що до вечора вовчиця засне. Та вовчиця і вночі все зирить на неї своїми очиськами. Три дні й три ночі просиділа Спритниця на дереві та все ду-мала-міркувала, що ж їй робити. І раптом згадала про срібноперу птаху.
Дістала пір'їну, поклала на долоню.
Одразу ж прилетіла срібнопера птаха, стрепенула крильми, і раптом злетілася сила-силенна птаства. Срібнопера птаха ще раз махнула крильми, і кожен із птахів приніс у дзьобі по сухій хмизині й кинув поблизу вовчиці так, що та опинилася ніби в високому дров'яному кільці.
Інші птахи принесли в дзьобах по палаючій головешці й кинули на дрова.
Спалахнуло велике вогнище.
Сталеві зуби вовчиці почали плавитись, сама вона з переляку кинулася крізь вогонь і, охоплена вся з ніг до голови полум'ям, щезла десь у прірві.
Не встигла Спритниця й подякувати птахам, як вони зникли, тільки шурхіт їхніх крил долинав з високості.
Спритниця підійшла до гори, стукнула щосили по ній молоточком, і вона розчинилася. Зайшла дівчинка всередину, а двері зачинились. Ось вона піднімається вгору сходами з блакитного мармуру. А довкола безліч різних стежинок — одна з зеленого каменю, друга — з жовтого, третя — з червоного, мов вогонь. Аж розгубилася — не знає, по якій з них іти. Двері перед нею самі розчиняються, а в палатах каміння сяє, очі сліпить. І скрізь така тиша, що чути, як серце б'ється. Дівчину вже сумнів узяв, чи вдасться їй тут братика знайти.
Але вона йшла далі, доки не опинилася в печері, де й стіни, і склепіння були кришталеві. Бачить — посеред печери колодязь, а в його глибині наче щось гуде і ніби там хтось ходить. Раптом бачить: вилазить із колодязя якийсь маленький чоловічок і торбу тягне за собою.
Спритниця як закричить:
—    Пагінчику!
—    Спритнице! Сестронько! Як ти сюди потрапила?
Спритниця обняла братика, поцілувала, розповіла йому про свою довгу путь-дорогу сюди.
—    А я,— каже Пагінчик,— щодня опускаюся в цей колодязь і шукаю там самоцвіти. Бо він веде до підземних скарбів. Це ще відтоді, як мене Зла фея вкрала. Вона сказала, що відпустить мене, коли я назбираю коштовного каміння сім повних палат. А я встиг тільки один куточок засипати, бо коштовне каміння знайти не дуже легко.
—    А де та Зла фея? — спитала Спритнице,
—    Не знаю. Вона приходить сюди один раз на три дні лічити каміння. Якщо вона застане тебе тут, то обом нам буде погано. Краще вертайся додому, бо Зла фея ось-ось має прийти. Тікай, сестронько!
—    Чого б це я тікала? — відповіла Спритниця.— Я за тобою прийшла, і ми підемо разом!
Пагінчик тієї ж миті дістав із торби один коштовний камінь і сховав його.
—    Цей камінь,— пояснив він,— перемагає пітьму. Сліпих виліковує. Він такий рідкісний, що рівного йому немає в цілому світі.
Побігли вони. Але дороги, по якій ішла Спритниця, вже не видно. Біжать вони по печерах з високими склепіннями, по палатах із самоцвітами, по звивистих стежинках, по рівнинах, на яких то валяються грудки солі, то зяють темні провалля. І раптом їхня стежка обірвалась, бо з'явилась скеля й перегородила їм дорогу.
Пагінчик вийняв свій самоцвіт і при його сяйві побачив тріщину в скелі. Але не встигли вони проскочити крізь неї, як скеля зімкнулась.
Тоді Спритниця вдарила молоточком по ній — і перед ними розчинилися двері. І побачили діти білий світ! Та не встигли вони вибратись, як Зла фея помітила їх, відколупала своїми кігтями каменюку й кинула.
Перед ними виросла височенна — аж до неба — гора.
Спритниця швидко взула свої залізні постоли, підхопила брата на руки і в одну мить перебралася через гору. Побачила це Зла фея, оскаженіла й послала за ними лютий вітер-сівер. Та ще й наказала:
—    Занеси їх, вітре, на Суху гору, хай там загинуть! Та зніми з дівчинки залізні постоли, вирви з її рук меча і все те принеси мені!
Наздогнав вітер дітей, підхопив, підняв до самісіньких хмар і закинув на Суху гору. Тоді зняв з дівчинки залізні постоли, але меча вирвати не зумів. Відніс він постоли Злій феї, а про меча сказав, що впустив у провалля.
Зла фея взяла постоли й крикнула:
—    Там і згиньте, кляті... Хто бачив мої скарби, не повинен світу білого бачити!
А Суха гора була така страшна, що на ній — ні травинки, ні краплини води. І злізти з неї не можна, бо гора — висока-висока, а стіни стрімкі-стрімкі й гладенькі-гладенькі, наче мармурові.
Сидять діти на горі, мучить їх голод і спрага. А ніде нічого знайти не можуть. Коли це Спритниця помітила в одній ущелині майже струхлявілий стовбур дерева. Зраділа вона, аж у долоні сплеснула. Дістала з-за пазухи горіхову гілку, торкнулася того стовбура. Він тут же випустив гілля, зазеленів, зацвів і плодами заряснів. Угамували діти плодами голод-спрагу ще й у затінку дерева відпочили.
Дерево росте, розпускає свою крону, сидять під ним діти, думають-гадають, як з гори спуститися, коли це з дерева гілочка впала. Спритниця торкнула її своєю горішиною, а гілочка враз коріння пустила й пішла в ріст. Тоді Спритниця й Пагінчик стали гілочки ламати, розкидати їх по горі й торкатися до них горішиною. Гілки тут же пускали коріння, росли, й гора почала вкриватися лісом. У кронах дерев защебетали пташки, з-під каміння зажебоніли чисті, мов кришталь, струмки.
І діти вирішили спускатись, тримаючись за коріння дерев. Та коли вже добрались до самісінької підошви гори, побачили глибочезне провалля, через яке ні кореню не прорости, ні оленеві не перестрибнути.
—    Спритнице! — раптом почувся голос горіхової гілки.— Я тобі допоможу, але це вже востаннє. Візьми мене й посади в землю. Але цього разу ми з тобою розлучимося назавжди...
Спритниця взяла гілочку, ввіткнула в землю, й над прірвою почав тягнутися місток. Виростав він із живого гілля, яке перепліталося між собою. Побігли брат і сестричка, радіючи, що спекалися і Сухої гори, і того страшного бездонного провалля.
Побачила Зла фея, що Суха гора зеленим лісом поросла, і давай від злості волосся на собі рвати. А потім вихором майнула навздогін дітям. Не встигли Спритниця й Пагінчик з косогору спуститися і в тиху долину вийти, як їх перейняла Зла фея.
Спритниця відступила на крок, вихопила меча, а коли Зла фея простягла руки, щоб забрати йогот дівчина відрубала їх. Але руки крутнулися й знову на місце приросли. Спритниця аж розгубилася від подиву. Але тут же почула голос коваля: «Якщо в тебе вистачить відваги, то в цьому мечеві буде стільки ж сили, як і в моєму». Посміливішала вона й заходилася Злу фею мечем сікти. А Зла фея то в ворона обернеться, то змією стане, то очеретиною до самого неба витягнеться, то по землі розпластається, як жаба. Та ще й зубами скрегоче, що аж небо пітьмою вкривається. А Спритниця знай рубає мечем та рубає, і чим далі, то все сильнішою стає.   Ось вона махнула мечем та й назавжди покінчила із Злою феєю.
Потім узялися діти за руки й побігли. Бігли вони квітучими лугами, відпочивали коло чистих струмків, ішли тінявими дібровами та обважнілими від урожаю полями.
А матуся Спритниці та Пагінчика й надію втратила побачити дітей.
І ось вони вернулися. Спритниця й каже:
—    Мамо, мамо! Ми повернулись! Ти хіба нас не впізнала?
—    Я, любі мої,— відказує мати,— чую вас, відчуваю, а бачити не бачу, бо я за вами очі виплакала.
Почувши це, Пагінчик дістав чарівний камінь-самоцвіт, сяйнув ним — і мати прозріла.
Обнімає мати дітей, цілує й приказує.
—    Які ж ви славні повиростали!
Радості їхній не було меж. А той чарівний камінь і досі світить над лісом, як тільки сутінки на землю лягають. Оце він і казку мені розказав.


Завітайте до нас:

Батьківські
поради

Народний календар у листопаді
4 листопада — Казанський день, Святкування  ікони Казанської Божої Матері. 5 листопада — Якова. Якщо цього дня піде град або снігова крупа, то на Мотрону (22) почнеться справжня зима. 8 листопада — Дмитра, Змитра. Поминки предків, дідів день. 10 листопада — Пара...
День Ангела. Листопадові імена
1 листопада — Марта, Іван; 2 — Артем, Клавдія, Герасим; 3 — Юлія, Іван, Іларіон, Антоніна; 4 — Олександр, Анна, Федора, Костянтин; 5 — Яків, Ничипір, Серафима, Гнат; 6 — Опанас, Степанида; 7 — Параска, Маркіян; 8 — Опанас...