Голубий олень

* * *
Того дня з самого ранку небо вгорнулося в сірі лапаті хмари, завив сердитий вітер і дихнув холодом. Настала осінь, а восени завжди на небі купчаться хмари та віють сердиті вітри, на те вона й осінь. Так і бабуся казала, та хіба ж з того Оленці легше?
Сиди собі вдома та бався з кошеням, а воно вже й так геть-чисто руки подряпало. Набридло!
Бабусю, розкажи мені якусь нову казку. Тільки ціка-ву-цікаву.
Яку ж тобі розказати? — розводить руками бабуся.— Хіба що про Івасика-Телесика?
— Не хочу про Телесика, хочу нову!
А нової бабуся не знає.
— То поший моїй ляльці нову сукенку. Бо стара вже брудна.
— А ти випери її,— радить бабуся.
— Не хочеться Оленці прати. Краще книжку якусь роздивитись.
Знайшла Оленка на полиці мамину книжку і почала з нудьги розглядати. А там усе такі чудернацькі малюнки — коліщата, петлі, гачки... Нічого не втямиш.
— І що це за книжка? — розсердилася Оленка.— Навіщо її, таку нуднющу, мама читає?
— Не коверзуй,— сказала бабуся й надягла окуляри.— А дай-но цю книжку сюди.
І заходилась пояснювати — що воно там і до чого. Бо ж і бабуся раніше теж працювала на маминій фабриці, а книжка була саме про фабрику, про її обладнання. Та для Олен-ки воно було не дуже цікаво.
— Не хочу на фабриці працювати, хочу по небу літати.
— Якби люди не працювали на землі, то й по небу не полетіли б,— похитала головою бабуся.
— А я все одно не хочу! Не хочу й не хочу!
Нарешті визирнуло з-за хмар сонце — відразу все навкруги повеселішало. Перестала коверзувати й Оленка. Вона швиденько вдягнулась і вибігла надвір погуляти. Вибігла, глянула — та так і завмерла з подиву...
Ходить попід каштаном незнайома красуня дівчинка, блискучі каштани збирає. Вбрання на ній таке хороше, таке барвисте — що й очі у себе вбирає. Рясна спідничка золотистого кольору, а внизу — лиштва з синіх кучерявих ялиночок. Светрик теж золотистий, на грудях — два маленькі голубі олені здійняли вгору передні ратички — от-от затанцюють! І шапочка золотиста, пухната, з синіми ялиночками, і шарфик такий. І звідки взялася така красуня?
Підбігла Оленка ближче до дівчинки, придивилася — аж то зовсім і не красуня, а просто Галочка. То її чудесне вбрання так прикрасило.
Стоїть Оленка, дивується, а подружка перед нею хизуватися стала. То одним боком повернеться, то другим, ніби Оленка і так її не бачить. А далі, як завжди, Галочка почала вихвалятися:
— А в мене сьогодні день народження! Мені сьогодні аж шість років! Ага!
— Подумаєш! І мені скоро буде шість років. Ось ще трошки поживу, й буде.
— А сьогодні прилетіла моя мама й подарувала мені цей костюмчик. Бачиш який!
Хотіла Оленка сказати: «Подумаєш», але язик не повертається. Мовчить, тільки на голубих оленів дивиться — зроду Такої краси не бачила. А тут ще Казбек підбіг, повискує, кудлатим хвостищем метляє, ніби теж перед Оленкою вихваляється.
А Галочка все невгаває:
— Ти й не знаєш, як цей костюмчик зветься, а я знаю: три-ко-таж-ний, ось як. Мені мама подарувала, а тобі твоя ні. Ага! Моя мама краща!
Такого вже Оленка не могла стерпіти, та й хто б таке стерпів? Вона схопила з землі великий каштан та як замахнеться на Галочку.
— Тікай звідси, Галко-задавалко, бо я тобі зараз дам!
Галочка вискнула і кинулася тікати. Оленка й не думала гнатися за нею, просто хотіла налякати трошки, аби не задавалася, але тут сталося лихо: Галочка послизнулася, впала в калюжу і забруднила весь свій розкішний костюмчик.
Оленка аж похолола з ляку. Що ж тепер буде?
Галочка заверещала на весь двір, підхопилася й побігла додому, а перелякана Оленка притьмом заховалася за грубим стовбуром каштана. Адже зараз Галочка побіжить до бабусі скаржитись... І звідки така біда на Оленчину голову?
Сіла Оленка на купу пожовклого каштанового листя, притулилася до кострубатого каштанового стовбура й заплакала. Додому тепер і повертатися страшно, гуляти охота пропала. Ось вийде зараз з Галоччиної квартири тьотя Настя і скаже:
— А що ти з Галоччиним костюмчиком зробила? Як тобі не сором? Ану, ходімо до бабусі, нехай вона тебе покарає.
Тьотя Настя таки вийшла надвір — з випраним костюмчиком та мотузком у руках. Оленці вона не сказала нічого, простягла мотузок поміж гілок каштана й повісила на нього сушити костюмчик. Та й пішла собі.
Оленці трохи полегшало. Може, минеться. Хіба ж вона хотіла?..
На пухкому каштановому листі сидіти було дуже зручно. Вона зручніше вмостилась і стала милуватися голубими оленями — Галоччин светрик висів над самою її головою.

Яка ж бо щаслива ця Галка-задавалка,— от який подарунок мама їй привезла! Звісно, коли б і Оленчина мама теж літала літаком у далекі краї, то й вона знайшла б для Оленки таку красу.
Ну, чому в неї не така мама? Чому?..
На Оленчині очі знову набігли сльози. Тепер Галка ще більше задаватиметься, а їй, Оленці, доведеться мовчки кліпати.
...Раптом один з голубих оленів тихенько заворушився. Спершу хитнув гіллястими ріжками, повернув голівку, далі присів на задні ніжки і враз, немов маленька голуба пружинка, вискочив з Галоччиного светрика просто в Оленчині руки. Отак влітку з високої трави зненацька вискакує бірюзовий коник-стрибунець.
— Ой! — скрикнула з несподіванки Оленка і мало не впустила Голубого Оленя. А він, маленький, тонконогий, стояв на долоні й тремтів з холоду — адже був зовсім мокрий!
Оленка витерла його ріжечком хустки, і олень знову став пухнастий та м'який.
— Ти не справжній? — тихенько, аби не злякати, запитала Оленка.— Ти іграшковий?
— Так, я не справжній,— відказав Голубий Олень.— Справжні олені не живуть у містах і ніколи не бувають голубого кольору. Але я й не іграшковий, я — трикотажний. Якщо ти добре придивишся до мене, то побачиш, що я сплетений з тонких шерстяних ниток.
— Який же ти гарний! — Оленка погладила Голубого Оленя по м'якій блискучій спинці.— А чому ти вискочив з Галоччиного светрика?
— Я побачив, як ти плакала. В мене шерстяне серце, але я не можу спокійно бачити сліз. Чого ти плакала, Оленко? Хто тебе скривдив?
— Ніхто... Я злякалася, що Галочка впала в калюжу.
— А ще чому? Ти не про все мені сказала. Оленка похнюпилась:
— Мені... мені шкода, що моя мама не така, як Галоччина...
Несподівано Голубий Олень дуже розгнівався на Оленку. Він, напевне, почервонів би від гніву, якби не був такий голубий.
— Ось воно що! А чим же твоя мама гірша? Чим вона тобі не догодила?
— Галоччина мама літає на літаку, а моя ні. Галоччина мама в далекому місті знайшла і купила їй такий костюмчик, а моя...
— Галоччина мама знайшла і купила, а твоя... Та ні, не буду тобі нічого говорити,— він спересердя тупнув голубою ніжкою.— Треба тобі побачити все на власні очі. Помандруєш зараз зі мною.
— Куди помандрую?
— Туди, де я народився.
— Так далеко? — злякалась Оленка.
— Та ні, це мене тільки купили далеко, а народився я у вашому місті. Сідай мені на спину.
— Як же я сяду тобі на спину? Я ж тебе відразу роздушу.
— Шерстяного оленя роздушити не можна, але й справді ти не вмістишся на моїй спині. Що ж, доведеться й тобі зробитись маленькою. Заплющ очі.
Та Оленці зовсім не хотілося ставати такою маленькою, як Голубий Олень. Тоді ж хто завгодно наступить на неї, а лихий Казбек просто проковтне.
— Я не хо-очу... Я боюся...
— Не бійся: коли ми повернемось, ти знову виростеш. А зараз слухайся мене!
Оленка знехотя заплющила очі. Голубий Олень зіскочив з  її долоні  на  землю,  тричі  оббіг  навколо  Оленки.  Щось зашуміло, загуло... Оленці стало страшно. Вона боязко розплющила одне око: ой, що ж це?
А дивуватись було чому. Все навколо зробилось таким велетенським, що годі й впізнати. Невеличкі калюжки після дощу перетворилися на широкі озера, гараж для машини Га-лоччиного тата — мов висотний будинок у сто поверхів, а в будинків — і даху не видно... Навіть звичайні каштани, що їх Оленка так любила збирати, стали схожі на дивовижні шоколадні гарбузи. Он на велетенський ґанок вийшов сусід — велетень Павло Дем'янович, а кожна його калоша — завбільшки з грузовик!
Ви вже, мабуть, здогадалися, що нічого навколо Оленки не змінилося, просто сама вона зробилася крихітною, мов мізинчик. Але Оленка того не збагнула і дуже перелякалася.
А тут ще раптом стрибнула до неї волохата сіра звірюка й замахнулася пазуристою лапою. Морда у звірюки була вусата й страшна, зелені очиська так хижо світилися, що бідолашна Оленка заверещала від жаху й кинулася до Голубого Оленя, котрий теж став завбільшки з коня.
— Сідай швидше на мене! — гукнув він і рвонувся в повітря, рятуючи Олену від пазурів лютого звіра.
— Що то за страховисько? — схлипнула Оленка.— Він мало мене не з'їв...
— То ж твій котик Димок,— відказав Голубий Олень.— Певне, хотів з тобою трошки погратися, але тепер краще не потрапляти йому до лап. Ну, тримайся міцніше.
Оленка міцно вчепилася в оленячі роги, і Голубий Олень стрибнув і знявся в повітря. Звичайно, олені не вміють літати, та це ж був не простий олень! Він вихором мчав Оленку понад головами людей, що ходили по вулицях, понад автобусами, тролейбусами, трамваями... Вони летіли так швидко, що, певно, й Галоччина мама на своєму літаку не змогла б їх наздогнати, їх навіть не помітив вусатий міліціонер, що стояв на самому людному перехресті.