НАШІ СВІТОЧ! ( до дня народження Тараса Шевченко)

Зал прибраний до свята . На центральній стіні портрет Т.Г. Шевченка. Виходять ведучі та діти.

Ведуча перша: Давно, 9 березня 1814 року, в с. Кирилівці, на Черкащині, в хаті бідного селянина Григорія Шевченка родився син Тарас.
Була тоді панщина; люди були панські, панам належали, на панів робили, і пани могли чинити з ними, що хотіли, — навіть кому продати, на що-небудь виміняти... Отаким панським невільником, або - як тоді називали - кріпаком, був Тарасів батько; то й син теж мусив бути кріпаком-невільником.
Ведуча друга: Тяжко жилося маленькому Тарасові. Батько й мати його завше були в роботі, не знаючи спочинку і ясної години, а проте дуже бідували, бо вся та праця ішла на пана. «Я було трохи не голе, — таке убоге»,- казав після Шевченко сам про себе. Тож багато лиха зазнав Тарас ще за малих дитячих дат в рідній хаті:

Перша дитина:
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози!.. Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.

Ведуча перша: Ще тяжче велось йому, коли став він круглим сиротою: на дев'ятому році умерла його мама, а на дванадцятому не стало й батька.

Друга дитина:
Там матір добрую мою,
Ще молодую, у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи —
Носити воду школярам.

Ведуча друга: Погана була наука Шевченкова в школі у дяка. Дяк був п'яниця і не вчив, а, напиваючись, знущався над бідним хлопцем. А Тарас дуже хотів учитися і був здатний до науки; скоро навчившись читати, він, було, сховається від п'яного дяка де-небудь у бур'яні та читає й виписує з книжки:

Дитина:
...зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу.
Та й списую Сковороду
Або «Три царіє со дари».
Та сам собі у бур'яні,
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую та плачу.

Ведуча перша: А проспиться дяк - то гірко достається Тарасові за ту любов до книжки. Ото раз не стерпів Тарас знущання, добре вибив різками свого мучителя, коли той лежав п'яний, та й покинув школу. Став він після того за пастушка коло ягнят. В полі сонечко так привітно світить, все живе радіє і веселиться, і в серці бідного хлопчика встає радість:
 

Дитина:
Мені тринадцятий минало,
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога    
Уже покликали до паю,
А я собі у бур'яні
Молюся Богу. І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було?

Ведуча друга: Та не довгі були ті хвилини радості. В намучену душу його приходила думка, що він бідний сирота, без роду, без хати:
 

Дитина:
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.

Ведуча перша: Дитячі літа Тарасові такі були сиротливі та безрадісні, що казав він після:
 

Дитина:

...побачу
Малого хлопчика в селі.
Мов одірвалось од гіллі,
Одно-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодість моя.

Ведуча друга: Взяли Тараса в панські покої за козачка — прислуговувати панам. Разом з панами їздив він у великі міста - у Вільне, Варшаву, в Петербург. Козачок з нього був нездатний, — бо увесь час він думав про книжку, про науку та про малювання. Ще пробуваючи дома, Тарас трохи вчився малювати у сільських малярів, але то були поганенькі богомази, то й не могли його добре навчити. Та Шевченко сам брався малювати — і вживав на це кожну вільну хвилину. Пан спершу тяжко карав за те Тараса, але врешті, побачивши таку охоту його до малювання, оддав його в науку до одного петербурзького маляра, щоб, навчившись, більше заробляв панові грошей. Пощастило Шевченкові, учившись малярства, натрапити на одного земляка — художника Сошенка — і через нього спізнатись зі славниййй художниками Брюлловим, Венеціановим та з письменниками Жуковським, Гребінкою. Вони побачили, що Тарас — хлопець неабиякий, що він має здатність до малярства і що велика втрата буде, як той дар Божий загине в ньому. І вони зібрали грошей та й викупили його у пана з неволі, і став Шевченко вільною людиною.
Почав тоді Шевченко вчитись у найвищій малярській школі — в Академії художеств і вийшов звідти художником. Але не так вславився Шевченко малярством, як своїми писаннями, якими придбав він собі славу найкращого поета України і за які знають його по всьому світу.
Найбільше в своїх писаннях Шевченко говорить про недолю бідного народу та закликає усіх не цуратись свого народу, любить його, допомагать йому. Сам син простого селянина, він на собі пізнав тяжку долю народу і весь вік свій поклав на те, щоб тую долю його полегшити. Шевченко був великим заступником народним. Він говорив у своїх писаннях, що всі люди повинні любитися як брати, бо

Дитина:

Добро найкращеє на світі —
То братолюбіє.

Ведуча перша:  Не повинні зневажати та кривдити одне одного, бо всі ми діти одного батька:
Усі на цім світі —
І панята, і старчата —
Адамові діти.

Тому-то й закликав Шевченко усіх сильних, багатих, освічених зглянутись на простий, бідний, темний народ:

Обніміте, брати мої,
Найменшого брата.

Тоді буде справжнє щастя на землі:

Дитина:

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.

Ведуча друга: Се може бути тоді, як люди пройдуть добру науку, що научить їх однаково поважати й себе, й других, однаково шанувати чуже і любити своє. То Шевченко сказав оці прекрасні слова:

Дитина:

Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає...

Ведуча перша:Не треба цуратися свого — свого рідного народу, свого краю, рідної України, на якій ми родилися, на якій живемо і яка для нас все одно що рідна мати.

Дитина:

Свою Україну любіть...
За неї Господа моліть.

Ведуча друга: Сам Шевченко всею душею любив свій край і народ:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу...
За неї душу погублю!

Ведуча перша: І так воно справді й сталося. За писання Шевченкові оддали його в солдати, послали в далекий безлюдний степ, заборонивши те, без чого не міг він жити, — писати та малювати. Але й там він не забував рідного народу та рідного краю і жив лиш одною думкою:

Дитина:

Може, ще я подивлюся
На мою Украйну...
Може, ще я поділюся
Словами-сльозами
З дібровами зеленими!
З темними лугами!

Ведуча друга: І в новій неволі не кидав Шевченко писати свої чудові вірші на науку братам своїм їх рідною мовою; писав він вночі, криючись та ховаючи написане в халяву. Він казав про свої писання:

Дитина:

Мені легшає в неволі,
Як я їх складаю,
З-за Дніпра мов далекого
Слова прилітають
І стеляться на папері,
Плачучи, сміючись,
Мов ті діти. І радують
Одиноку душу
Убогую.

Ведуча перша:Десять літ пробув Шевченко в такій неволі, втратив зовсім здоров'я і, коли вийшов знов на волю, недовго й жив після того. Умер він 10 березня 1861 р. І вмираючи, думав він про Україну і дав такий заповіт:
 

Дитина:

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Ведуча друга: І ті, хто любив та поважав Шевченка, вчинили його волю: з Петербурга, де він вмер, перевезли тіло його на Україну і поховали на високій могилі над Дніпром, недалеко од міста Канева.
...З того часу ім'я його не тільки не забулося, а набирає все більшої слави...