Гірський Тікич

Давно, мабуть, ще за панів, текла коло нашого села річка Прозора. Текла вона, несла води чисті та глибокі. І була вона багата на рибу. Та сталась біда — раптом пересохла. Чесний люд злякався, що ж далі робити? Бо річка всіх напувала й годувала.

Стали люди думать-гадать, що ж робить, щоб не тужить. От виходить найстаріший і наймудріший дід Ярема, та й каже:

— Була тут річка Прозора, одколи я пам’ятаю, тепер її води скінчилися.

— Але що ж нам робить? — перебив його народ.

— Потрібно з села вибрати двох найспритніших парубків, бо путь перед ними лежатиме важкий та довгий.

Стали люди гадать кого б це вибрати. Порадившись, вибрали двох братів Миколу та Івана. Дід Ярема щось їм пошептав на вухо, поблагословив у дорогу та й був такий.

От пішли хлопці в дорогу тяжку та довгу. Ідуть вони йдуть і бачать перед собою болото, та таке, що не має йому ні кінця, ні краю. Довго міркували як же через нього перебратися. Аж ось Микола дістав мотузку, а Іван лук і стрілу.

Прив’язали мотузку до стріли і стрельнули аж за обрій. Отак по мотузці й перебрались через трясовину. А тут нова перешкода — густі хащі на зустріч. Сім днів рубали собі стежку крізь ліс. Які ще перешкоди траплялись на їх шляху, ніхто не знає, відомо лише, що було їх немало.

Парубки таки добрались до місця де пересохла річка брала початок. Бачать, а джерело засохло. Засмутились вони. Та не довго сумували, бо запримітили під величезною купою каміння малесенький струмочок, що ледь пробивався з-під каміння. Юнаки розкидали каміння й майже одразу линув могучий потік води, чистої, як гірське повітря. Вода стала ще чистіша й краща, ніж була. Микола поклав на воду колоду і парубки на ній допливли до самого свого села.

Як же гурт вихваляв їх! Навіть схотіли назвати в їх честь та хлопці не погодились. Сказали, що нехай річка зветься Гірським Тікичем. На це всі й пристали.

Отак і до наших часів донесла річка свою прадавню назву Гірський Тікич.