Дятел-жовна

Було це дуже давно. Ішов один старий-престарий чоловік та й повернув до крайньої хати, під лісом, води напитися. Жила в тій хаті дуже скупа жінка на ім’я Жовна.
Просить мандрівний дідусь:
— Дай, жінко, води напитися.
А вона коновку прикрила й каже:
— В мене нема води.
Він ще раз просить:
— Дай, жінко, води напитися. Маєш воду в хаті.
— Ні, не маю.
Тоді дідусь каже:
— Станеш птахою, будеш дерево кувати, будеш пікатися — дощу просити.
І зробилася з жінки чорна птаха — дятел-жовна, що літає по темних лісах і довгим дзьобом черв’яки добуває з дерев. А чуєте, як жовна пікає, коли дощу нема? Пікає-пікає, аби впав дощ, аби вона закропилася. Хай на землі буде повно води — озера, ріки, керниці,— та не сміє жовна звідти напитися, тільки дощові краплі п’є.