Дванадцять тополь

Жив собі на хуторі багатий козак Данило. Всього було у нього вдосталь. Щасливим був, бо мав аж дванадцять синів, і всі вони, як на підбір: плечисті, сильні, вус чорний в’ється, карі очі блищать. А вже щодо роботи - здатні та хваткі, не кожен батько такими синами похвалиться. Жили вони, горя не знали, потихеньку наречених вибирали. Частенько до них січовики заїжджали, новини привозили, сіль постачали. Добре було батькові жити, а мати все чекала, коли ж сини приведуть невісток.

Аж ось одного разу влітає найменший син до хати: „Тату, дим чорний на обрії, татарва суне!“ Ухопив батько шаблюку - і з синами до воріт. „Ну, синки мої, соколята, тримайтеся, сивину батькову не зганьбіть, не дайте потоптати“, — промовив він і на синів задивився. Раптом свиснула стріла і вп’ялася у ворота. Зав’язалася січа тяжка, та радіє батько, бо не дрижить рука синів. Багато вони поклали ворогів, але й самі поплатилися життям. Наказав головний татарин скарати усіх Данилових синів, а його самого залишити живим на муки вічнії.

Червоними хустками понакривав батько очі синам. Викопав дванадцять могил у рядок і поховав їх. Кожному в голові посадив тополю... Прийнялися дерева. І шумлять, шумлять вони на польовому вітрі під селом Устенським, згадуючи сиву давнину, нагадуючи нам про волелюбність нашого народу