Друзі по нещастю

Жив на світі осел. Його господар був людиною жадібним і жорстоким. Настраждався осел від нього. Вирушать вони, бувало, в ліс за дровами. Всю дорогу господар їде верхи на ослі, а там навантажить на нього такі оберемки дров, які підняти не під силу навіть двом ослам, не те що одному, та ще по дорозі підніме і покладе на спину бідоласі кілька палиць, які побачить на узбіччі, або яку-небудь корч, що впала у воду, а то і просто цегла або камінь.

- Тягни, тягни, нероба, працюй, годі байдики бити, - говорив господар осла. Йому ніби і невтямки, що в осла спина розколюється від тяжкості. А то пожене господар осла на млин з мішками зерна, а назад, крім своїх мішків, кине йому на спину ще два-три мішка своїх сусідів і друзів, щоб догодити їм.

- У мене осел міцний, - хвалився він своїм знайомим і приятелям. - На нього скільки не втомлюй, він підніме і потягне!

І так, взимку і влітку, з року в рік. Коли треба було погодувати осла, господар вважав кожну оберемок сіна, зате на побої ніколи не скупився. Терпів осел, терпів, нарешті і його терпінню прийшов кінець, і вирішив він піти від господаря. Вирішено, зроблено: одного разу на світанку, коли господар ще спав, вийшов осел з хліва і пішов по дорозі, що веде в гори. Ішов він легко, і на душі в нього теж ставало все легше, тому що в нього не було більше ні злого господаря, ні важкої поклажі.

Біля огорожі невеликого будиночка побачив він здорового барана, який бекав і верещал так, мовби йому до горла приставили гострий ніж.

- Що ти так розкричався, братику? - запитав осел. - Що за нещастя з тобою сталося? Мені здається, ти здоровий і добре нагодований, м'яса і жиру на тобі досить, а роги в тебе гострі, як списи.

- Як же мені, нещасному, не бекати і не волати від горя? - відповів йому баран. - Мій господар зараз точить ніж, щоб мене зарізати. Що мені робити?

- Що робити? Пішли зі мною.

- А куди?

- На полонину. Там знайдеться багато хорошого корму. Я теж пішов від свого господаря, який замучив мене роботою.

- Пішли, - сказав баран.

Вирушили вони в дорогу вдвох, осел попереду, баран за ним. По дорозі зустріли кішку, яка сиділа на узбіччі і відчайдушно мяукала.

- Що ти так размяукалась, подруга? - запитав осел.

- Як же мені, нещасній, не нявкати? - відповіла кішка. - Коли я була молода і проворна, я ловила мишей в будинку моїх господарів, тим і харчувалася. Тепер я постаріла, мишей ловити не можу, а господарі мені їсти не дають. Всі домашні обсипають мене глузуванням, стусанами і затрещинами. Що мені робити?

- Пішли з нами!

- Куди?

- У гори. Там їжі на всіх вистачить.

- Пішли, - сказала кішка.

Так і рушили вони всі разом далі: попереду осел, за ослом баран, а за бараном кішка. Йдуть і бачать півня, який сидить на городі і кукурікає на все горло.

- Що ти так раскукарекался, приятель? - запитав осел.

- Як же мені, нещасному, не кукурікати? - відповів півень. - Сьогодні господиня заріже мене і зварить на вечерю. Вона вже і казан з водою на вогнище поставила, і ніж наточила. Що мені робити?

- Пішли з нами!

- Куди?

- У гори. Там і для тебе знайдеться їжа.

- Пішли, - відповів півень.

Рушили вони далі вчотирьох. Йдуть один за одним: попереду віслюк, баран за ним, за бараном кішка, а замикає хід півень. Трохи вони так пройшли, і зустрівся їм в ущелині вовк. Побачивши здалеку чотирьох друзів, вовк потягнув носом повітря і щодуху помчав їм назустріч. «Ось удача, - подумав він. - Я тут бігаю, шукаю, чим би поживитися, а здобич сама йде мені в рот». Найбільше сподобався йому жирний баран, при вигляді його у вовка навіть слинки потекли. Він хотів прямо з ходу накинутися на барана і з'їсти його, але вчасно помітив, що у того дуже довгі і гострі роги. Тоді він вирішив схитрувати і обдурити чотирьох приятелів.

- Добрий день, друзі! - звернувся до них вовк. - Куди путь тримаєте?

- В-в р-гори, - відповів, затинаючись, осел, і нижня губа у нього затремтіла від страху.

- У гори? - з цікавістю перепитав вовк. - А мене з собою не візьмете? Давайте підемо разом і будемо жити на гірському пасовищі в дружбі і згоді, як брати. Я знаю кілька пасовищ з дуже високою травою. Ви будете на них пастися, а я буду вартувати, щоб якийсь дикий звір на вас не напав.

Тепер вже у осла трусилися від страху ноги. Він зрозумів задум вовка. Баран теж зрозумів, що на думці у вовка, але не злякався. Барани взагалі не бояться вовків, якщо зустрічаються з ними ніс до носа, вони бояться їх тільки тоді, коли ті нападають на них збоку або ззаду. Тому баран сказав вовкові:

- Послухай, вовк, хочеш, я подам тобі прекрасну думка?

- Ну, говори, - погодився вовк.

- Ти виглядаєш дуже голодним, а мені не хотілося б відчувати твоє терпіння. Одна баба в селі сказала мені, що рано чи пізно я все одно закінчу свої дні у тебе в шлунку. Тому давай не відкладати цю справу у довгий ящик. Ти іди, сідай біля пня і приготуйся: очі закрий, а рот відкрий. Я разбегусь і сам вскочу тобі прямо в пащу.

- Добре, - сказав, зрадівши, вовк, - так і зробимо, тим більше, що це збігається і з моїм бажанням.

Вовк підійшов до колоди, сів біля нього, відкрив ширше пащу, закрив очі і став чекати, коли баран впрыгнет йому прямо в рот. Баран відійшов на кілька кроків назад, нахилив голову і, розбігшись, проткнув вовка гострими рогами. У вовка іскри посипалися з очей, він повалився і завив від болю, корчився на землі. Тут підскочив осел і кілька разів брикнув хижака копитом. Вовк випустив дух, а приятелі здерли з нього шкіру, набили її листям, звалили на осла і пішли своєю дорогою.

Незабаром стало сутеніти. Куди йти далі, вони не знали.

- Півень, взберись-ка ти на цей високий дуб і подивися, що в окрузі робиться, - сказав осел.

Півень злетів на гілку дуба і оглядівся.

- Там вдалині я бачу вогник, - прокукурікав він.

- Пішли туди, - вирішив осел.

Четверо приятелів додали кроці і незабаром підійшли до невеликого будиночка. Заглянули у вікно і бачать: там влаштували своє лігво вовки. Тоді осел скинув біля порога шкуру вбитого вовка, постукав копитом у двері і прокричав:

- А ну, виходьте всі з дому на свою погибель!

Після цього приятелі почали горланити хто як міг: осел засурмив, баран заблеял, кішка замяукала, півень заспівав. Вовки заметушилися, не розуміючи, хто кричить таким голосом, а їх ватажок вискочив на ґанок і потемки натрапив на шкуру вбитого вовка.

- Біжимо, а то вони нас з'їдять! - крикнув він своїм родичам і кинувся геть з усіх ніг. А за ним кинулася і вся вовча зграя. Не минуло й хвилини, як вони зникли в темряві. Коли вовки втекли, приятелі увійшли в будинок. Вони побачили приготований вечерю, добре поїли, задули вогнище, і кожен вибрав собі зручне місце для сну: півень високо під стелею на балці, кішка біля теплого вогнища, баран біля дверей, а осел зовні, у дворі.

А вовки бігли, бігли, зовсім видихалися і нарешті зупинилися. Зібравшись всі разом і тремтячи від страху, вони стали обговорювати те, що трапилося.

- Хто ж це все-таки міг бути? - запитав ватажок зграї. - Треба б з'ясувати.

- Може, мені сходити подивитися? - запропонував самий молодий вовк.

- Піди, - сказав йому ватажок, - але будь обережний, а то як би вони і тебе не з'їли.

Молодий вовк щодуху помчав до будиночка, але, прибігши, не ризикнув увійти в двері, так як у самого порогу лежала шкура вбитого вовка. Тоді він по сходах піднявся на дах і проник на горище, а звідти вирішив зістрибнути в кімнату. Тільки він приготувався стрибати, як прокинувся задрімав було півень і, розсердившись, що його розбудили не вчасно, клюнув вовка рази два-три сили прямо в голову. Вовк, приголомшений раптовим нападом, не втримався на стельової балці, звалився в кімнату і одбив собі всі боки. Прийшовши до тями і озирнувшись, він побачив у непроглядній пітьмі біля вогнища дві сяючі іскри і поповз у той бік. Але це виявилися не іскри, а очі кішки. Приловчившись, вона стрибнула просто на вовка, роздерла йому морду в кров і мало не видряпала очі. У жаху вовк кинувся до дверей, але там баран, схопившись на ноги, прибив його до стіни рогами. Вовк насилу відбився від нього і вискочив у двір, де осів дав йому два таких стусана копитом, що той стрімголов покотився по землі.

Завиваючи від болю, молодий вовк насилу доплентався до того місця, де його чекала вся зграя.

- Ну, що ти бачив? - запитав ватажок.

- Наш будинок захопили розбійники, - переконано відповів молодий вовк, ледве переводячи дух і зализуючи подряпини і рани. - Коли я забрався на горище, щоб зістрибнути в кімнату, один із них кілька разів ударив мене молотком по голові. Я звалився вниз і підповз до вогнища, але там хтось кинувся на мене з ножем, трохи очі не виколов. Тоді я кинувся бігти, але біля дверей стояв третій розбійник, він стукнув мене булавою з гострими шипами. А у дворі чекав ще один розбійник і два рази вдарив по спині поліном. А як страшно вони кричали! Який галас підняли! «Хапай його, хапай!» - волали вони на всі голоси. Не підемо туди, брати вовки, там нас чекає загибель!

Підібгавши хвости від страху, вовки зникли в горах і більше ніколи не підходили близько до того будиночка, де оселилися віслюк, баран, кіт і півень.