Українська Русский

Друга Бігунцева казка

1 2 3 4


7
Вранці над Бігунцевою печеркою пролітав птах. Бігунець побачив його і відразу ж схопився: птах був золотий. Ясне лискуче пір'я його вигравало вогненними спалахами, а помах крил був широкий і могутній.
—        Здрастуй, пташе! — гукнув Бігунець,— Ти хто? Птах сів на гілку і згорнув крила.
—        Я Рітозія,— сказав він,— А хто ти?
—        А я — Бігунець, який так швидко бігає, що й не видно його. А п'ятки мої лискотять, наче золоті спалахи. Давай з тобою дружити, Рітозіє!
—        На дружбу відповідь може бути одна — дружба! — сказала Рітозія,— Чи не ти це вибирався сьогодні в гостину до Сонця?
—        Я,— відповів Бігунець,— Але ще не знаю, як це зробити. Вмію бігати по землі, зрештою, й по верхівках дерев поскачу. Можу розігнатися так сильно, що відриваюся від землі і лечу якийсь час. Але мені не вдавалося доскочити й до найнижчої хмари..
—        Але все-таки збирався дістатися до Сонця?
—        Я його хотів просити спуститися нижче,— сказав ніяково Бігунець.
—        Дивний-дивний ти, чоловічку,— сказала Рітозія,— Годі просити про те Сонце, бо тоді величезна спека впаде на землю. Ти ж знаєш, що, коли Сонце віддаляється від землі, тоді холодно стає, а коли наближається — тепло й гаряче.
—        Що ж мені робити, Золота Птахо?
—        Сонце почуло твоє бажання. А що виникло воно через бажання зробити добро іншому, то воно й вислало мене.
І Золота Птаха спустилася на землю.
—        Заплющ очі,— сказала Рітозія,— Ти готовий? Бігунець заплющився.
—        Готовий,— тихо прошепотів він.
І тої ж миті відчув, як його піднесло в повітря. Як швидко-швидко помчався він. Набагато швидше, ніж бігав. Так швидко, що вітер різав його, як ножем, і боліло йому від того все тіло, але закусив губенята і мовчав. Тоді вдарило його крижаною хвилею. Він уже майже зовсім замерз, став крижаною бурулькою, і вже хотів крикнути розпачливо. Але ні! Стулив міцніше вуста і стис зуби. Затим йому стало гаряче, і піт покотився по чолі. Відчув, що починає шалено-шалено крутитися, аж у голові йому запаморочилося.
—        Можеш розплющитися,— сказала Рітозія.
Бігунець розплющився й вигукнув вражено. Був він на засипаній золотими квітами галявині, посеред якої стояв дивний палац. Замість даху в нього було густе волосся. З комина посередині витікала ясно-синя вода, спадаючи з одного й другого боку, наче коси. Сама хата була наче ніжна дівоча голова. Вікна її як очі, одне проздовжнє вікно-ніша як ніс, а низькі двері наче рот. Той палац висів у повітрі. Сходи були подібні на шию, що вела до дверей, а стежки, які спускалися донизу, виглядали, наче рукава.
Бігунець глянув униз. Глибоко-глибоко під ногами побачив він біле поле з бурунами посередині. Вряди-годи те поле розривалося, і в синій далечині уздрів він землю і крихітні будиночки на ній. Дороги були як тоненькі ниточки, а річки як нитки сині. Моря — як сині очі, а ліси — як волосся. І здалося йому, що земля теж як велика голова, що вона живе й думає і що вона добра, ніжна й лагідна.
—        Як я зміг так високо піднятися? — спитав здивовано Бігунець.
Тоді побіч нього засміялася Рітозія.
—        Твоє бажання привело тебе сюди,— сказала вона,— Хоч ти й маленький, але бігаєш таки гарно. От ти й побіг. Так швидко, що зміг дістатись аж сюди.
—        А ти? — спитав Бігунець.
—        А я летіла за тобою,— сказала Рітозія,— і стежила, щоб ти не зірвався.
—        А що це за чудний будинок?
—        Це Сонцевий будинок,— сказала Птаха.
—        Сонцевий будинок? А де ж воно саме?
—        На небі,— сказала Рітозія,— Прийде вечір — і ви побачитесь.
Птаха змахнула величезними золотими крильми і полинула у темно-синє небо, а Бігунець сів на долішню приступку сходів і терпляче став чекати.
І так довго він чекав, сидячи, що мимоволі очі його почали злипатися, окрім того, він був утомлений з дороги і таки задрімав. Цього разу йому нічого не снилося, тільки плили перед очима різнокольорові смуги, крутилися й вигиналися. А коли Бігунець розплющив очі, то побачив, що йде по голубій дорозі осяйна Золота Жінка. Вона так світилася й палахкотіла, що Бігунець був змушений примружитися і прикласти руку до лоба, як козирок, щоб можна було дивитися. Відтак схопився на ноги і зірвав з голови шапку-бирку.
—        Добрий день! — сказав він дзвінко,— Добрий день вам, ясна матінко Сонце!
—        Сідай, сідай, хлопчику,— лагідно сказала Золота Жінка,— Що привело тебе в такий далекий світ?
—        Прийшов до вас,— сказав Бігунець,— бо дві речі мене турбують.
—        Скажи їх мені,— дозволила Золота Жінка і сіла біля Бігунця на сходи.
—        Перша річ, як врятувати Берізку,— сказав Бігунець,— Бо вона зовсім не дерево, а тільки берізкою стала.
—        Вона стала деревом від страху перед Котилом,— сказала Золота Жінка,— Хотів, щоб вона йому дружиною була. От вона й стоїть берізкою, поки не знайдеться їй визволитель.
—        А чи не можу я стати її визволителем? — спитав Бігунець.
—        Можеш! Та ти вже ним і став,— сказала Золота Жінка.
—        Що ж я повинен зробити ще?
—        Взяти води, що нею я вмиваюся,— сказала Золота Жінка,— й обкропити її. А що друге тебе турбує, хлопчику?
—        Хто такий Котило і чому він є? — спитав Бігунець.
—        Це — лиха Зірка, яка втекла від мого гніву і сховалася на Землі...
—        Хіба в тебе немає сили її покарати?
—        Немає,— зітхнула Золота Жінка,— Бо коли б я спустилася на Землю, то все там би згоріло. Мушу ходити біля Землі віддалік.
—        Але ж я сиджу коло тебе! — сказав Бігунець.
—        Тут, у небі, біля цього палацу, я можу пригашувати свій вогонь,— сказала Золота Жінка.
—        Виходить, Котило буде вбивати і нищити? — спитав занепокоєно Бігунець,— Коли він іде землею, за ним стелиться суха, чорна пустеля. Адже він їсть і їсть, і немає спину йому, бо нічого він не жаліє і нікого не любить. Він уже знищив там, унизу, чверть лісу, і не росте там ні трава, ні дерево. Немає там ні комара, ні мухи, ні птаха.
—        Я це знаю,— сумно зітхнула Золота Жінка,— І це ще триватиме...
—        Чому триватиме?
—        Бо мусить народитися хтось такий, хто не злякається Котила. Хтось такий, хто може й померти, а витримати двобій із тим чудиськом...
—        А чи можу тим кимось стати я? — спитав Бігунець.
—        Ти?
—        Авжеж. Я не боюся Котила,— сказав Бігунець,— І знаєте чому? Бо знаю таку казочку, що не треба нікого боятися. Хочете, розповім?
І Бігунець розповів третю казку про те, що не треба нікого боятися.

1 2 3 4

Завітайте до нас:

Батьківські
поради

5 дитячих аудіокниг, які варто послухати в навушниках Audio-Technica
Як показує практика, читання не завжди миттєво стає улюбленим заняттям будь-якої дитини – досить часто цей процес асоціюється виключно з навчанням та школою, тому викликає втому та неприємні емоції. У той же час, допитливість та цікавість так і залишаються головними рисами характеру більшос...
День Ангела. Червневі імена
1 червня — Іван, Сергій; 2 — Іван, Йосип, Раїса, Микита, Тимофій, Олексій; З — Костянтин, Олена, Михайло, Федір, Касян; 5 — Михайло, Леонтій, Фросина; 6 — Євпраксія, Стефан, Федора, Микита; 7— Іван; 8 — Юрій, Олександр, Олена, Андр...