Друга Бігунцева казка

5
Розплющив очі Бігунець, бо сонце провело йому променем під носом, як проводять пір'ячком один одному беш-кетливі діти, і схопився на ноги. Не було біля нього ані Мурашки, ані Метелика, ні маленького, незграбненького Жучка, а на гілці сиділа заспана Ворона і протирала крилом закислі від сну очі.
—        Тепер нам не дуже далеко до цього Котила,— сказала
ворона...
А тим часом Котило котився по лісі. І там, де він прокочувався, лишалася гола борозна — чорна, зміїста смуга, де не росло ані стеблини і не було ні мурашки, ні метелика, ні жука. По дорозі йому трапився вовк, і Котило з'їв вовка, навіть кісток не виплюнув, трапилася йому лисиця, і хоч яка була хитра, та й та пішла підмітати хвостом його шлунок. Пташки, які спали на деревах, коли він проходив, теж зникли в Котиловій пельці разом з деревами, а два камені він схрумав, як льодянці.
Коли ж відчув, що його розпирає, що ось-ось має луснути, спинився Котило і роззирнувся сонними, малими, запли-лими очицями. І здалося йому, що спинився він у пишному замку, хоч навколо не було нікого й нічого: звірі повтікали, птахи повідлітали, а комахи зникли. З Котилового рота вирвалося могутнє хропіння, і це хропіння почули Бігунець з Вороною, яка аж затремтіла з переляку.
—        Я вже не поведу тебе далі,— сказала вона,— В мене кожна жилочка тремтить від страху...
—        Тоді я розкажу тобі казку про те, що боятися не треба,— сказав весело Бігунець,— Був собі Зайчик, якого всі
вважали за боягуза...
Але Ворона вже летіла геть, важко плескаючи об повітря крильми. Тоді спинився Бігунець, заклав пальця в рота і задумався.
«Дивне діло,— думав він, ідучи туди, звідки чулося хропіння,— Є на світі істота, яка ні з ким не дружить... А що буде, коли вона і зі мною не захоче дружити? Я тоді не врятую Берізки і ніколи не побачу когось такого, кого б полюбив не так, як люблять усіх».
І він сам не помітив, як побіг. Біг так, як завжди, тобто його й видно не було, тільки миготіли, спалахуючи золотом, п'яточки, і так він біг, аж доки не побачив на краю чорної безживної дороги чудисько, котре було наче роздута велетенська куля. Не мало ні рук, ні ніг, а тільки голову, і та голова голосно хропіла, бо наїлася донесхочу.
—        Здрастуй, братику Котило! — закричав Бігунець,— Я прийшов, щоб подружити з тобою!
Але Бігунець був супроти Котила, як голка супроти слона, його ж голос був, наче тоненький писк, тоді як Котилове хропіння розлунювалося, наче грім, і потонув той писк у громі — не почуло його чудисько. І тоді знову заклав пальця в рота Бігунець і знову задумався.
«Ти велике, могутнє і кругле,— думав він,— навіщо ти є? Сієш смерть і залишаєш за собою чорні дороги — пустка після тебе й сухий вітер. Тебе ніхто не любить і не дружить з тобою, навіщо ж ти тоді є?»
І думки Бігунцеві стали голосніші за його слова. Котило розплющив спершу одне, а тоді й друге око.
—        Хто це зі мною говорить? — хрипко спитав він.
—        Бігунець,— відказав той,— Маленький чоловічок, який дружить з усіма.
—        Що значить «дружить»? — спитав Котило.
—        А це значить, що добре до всіх ставиться. Гробить усім добро. І ніколи нікому не чинить прикрощів і не завдає болю.
Тоді розтулилася велетенська пащека і звідти викотилися хвилі реготу.
—        Де це ти такий мудрий узявся? — сказав Котило, поволі розгойдуючи своє сите тіло, щоб раптово наскочити на Бігунця і ковтнути його,— Я щось не бачу, де ти є?
—        Я тут,— сказав Бігунець і підняв обидві долоньки догори,— Прийшов, щоб подружити з тобою...
Тої ж миті Котило кинувся на Бігунця і клацнув зубами, як ото клацає собака, коли ловить муху — і вже певний був, що ковтнув нахабу, який насмілився потривожити його сон, але збоку знову задзвенів тонкий голосок:
—        Невже ти не захочеш зі мною дружити?
—        А навіщо мені з тобою дружити? — сказав Котило, розвертаючись,— Чи буду я від того ситніший і здоровіший?
—        Ти тоді когось полюбиш,— задзвенів голосок,— і не будеш такий непотрібний у цьому світі.
І знову клацнув зубами, як пес, Котило, але знову не вхопив Бігунця.
—        Бо так,— дзвенів десь збоку голосок,— ти нінащо. Коли ти нікого не любиш, навіщо ти тоді є, великий, дурний і могутній?
На те зовсім розгнівався Котило і втретє клацнув зубами.
—        Чому ти на мене нападаєш, круглий дурню? — тоненько кричав Бігунець, бігаючи довкруг Котила і тільки п'яточками поблискуючи,— Хіба прийшов я до тебе битися чи щоб учинити тобі зло? Чи не сказав я тобі привітних слів і чи не запропонував дружити?
—        Мені не треба нічиєї дружби! — заревів Котило і знову кинувся на Бігунця.
І диво дивне вчинилося на тій галяві, на якій зупинився був Котило. Чудисько кидалося туди й сюди, як оглашене, ревіло, рикало, кричало, хрипіло, сопіло, свистіло носом, клацало зубами, толочило траву й дерева, кидалося, підскакувало, а довкола нього миготіли золоті п'яточки і чувся дзвінкий сміх. Було таке враження, наче Котило змагався із сонячними зайчиками, а чи можна подолати сонячні зайчики, коли вони такі прудкі і безтілесні? Зрештою, зовсім знесилів Котило і важко ліг, висапуючи повітря.
—        Іди геть, проклятий хлопчиську! — ледве вичавив він крізь дихавицю.
Тоді сумно спинився Бігунець і подивився на зморене, охляле й майже переможене чудисько.
—        Дуже жаль,— сказав Бігунець,— Я прийшов до тебе як приятель, а ти напав на мене, як на ворога.
—        Бо ти і є мій ворог,— видихнув важко Котило,— Тяжкий і заклятий ворог.
На те похнюпився Бігунець, повернувся і справді пішов геть, бо це він уперше зустрів істоту, яка не захотіла з ним дружити. Ішов він отак і йшов, і сльози стояли в нього на очах. Через ті сльози побачив він уявно маленьку, хвору Берізку, що сумно покивувала вітами і тихо ронила на траву краплі-сльозини. І сиділи під тією Берізкою троє її запечалених друзів: Мурашка, Метелик і маленький, незграбнень-кий і надутенький Жучок. Мурашка сумно награвала на сопілочці, Метелик — на цимбаликах, а Жучок — на бандурці. Підійшов до них ще й зелений Цвіркунець і приклав до підборіддя скрипочку-осьмачку, Заграли вони тонко-тужно, в такт похитуванню гілля Берізки. Бігунець зупинився на галявині і на все те дивився. І прослухав він музику всю до кінця, перш ніж зважився сказати Берізці своє слово.
—        Мені дуже жаль,— сказав він,— не зміг я тебе, Берізко, звільнити. Не зміг я подружитися з Котилом, а прогнав він мене з-перед очей. Не зміг я знайти добрих, лагідних слів для нього і розплавити кригу біля його серця, нічого я, Берізонько, нічого не зміг.
—        Є ще один спосіб, щоб мене звільнити,— сказала Берізка,— Тільки для того треба так прудко бігати, щоб самого видно не було.
—        Я це зумію,— сказав із надією в голосі Бігунець.
—        Треба для того, мати такі сині очі, щоб не були вони ні синіші, ні блідіші неба.
—        Саме в мене такі очі! — скрикнув уже радісно Бігунець.
—        Коли так, то подружи із Сонцем.
—        З Сонцем? — вигукнув здивовано Бігунець.
—        Авжеж, із Сонцем,— сказала Берізка,— Бо тільки Сонце знає, де знайти чарівну воду, яка звільнить мене. А я знаю щось таке, що навіки звільнить цей ліс від погибелі...
—        Хіба цей ліс має загинути?
—        Його з'їсть Котило,— сумно сказала Берізка.
— То скажи мені щось таке, що навіки звільнить цей ліс!
—        Е, ні,— захитала головою Берізка,— Це слово сховано в мені, як метелик у гусені. Ти ж знаєш, як родяться метелики? Спершу несуть яєчка, з яких виплоджується гусінь...
— Я знаю,— сказав Бігунець,— Гусінь загортується в павутину й засинає.
—        А прокидається Метеликом,— сказала Берізка.
—        Таким, як я,— відгукнувся згорда Метелик.
—        То оте слово, що має звільнити цей ліс від Котила, наче гусінь, що перетворилася в лялечку. І тільки тоді, коли я звільнюся, тільки тоді я здатна буду сказати його тобі.
—        Я зроблю все! — сказав дзвінко Бігунець,— Мчатиму, хай би трісло в мене в грудях серце. Здолаю гори, хмари і простір. Пролечу всі ті мільйони кілометрів, бо я дуже, дуже й дуже хочу звільнити тебе, Берізко!
Тоді заплакала Берізка від зворушення, що нарешті знайшовся такий сміливець, який на все йде заради неї, а музиканти в траві заграли козачка. І затанцювали довкола листки, трави й комахи, затанцювали два вовки, що проходили мимо, один ведмідь і лисиця. Затанцювали птахи на деревах, а Бігунець підпер долонькою підборіддя і сильно задумався, адже легко щось пообіцяти, а важко зробити. Він же був такий, що на вітер слів не кидає... Потім він пішов покупатися перед дорогою, і так він купався, що бризки горою стали і над нею схрестилося аж три веселочки.
Після того Бігунець сидів на березі і знову думав, поклавши підборіддячко на коліна, і цього разу побачив щось таке дивне в уяві своїй. А побачив він маленьку, гарненьку хатку, складену із шліфованих водою камінців, і зелені вікна з листками замість шиб, а на деревах довкола висіли стебла винограду. Він ішов до тієї хатки, обережно ступаючи, наче боявся когось збудити чи потурбувати, і було так дивно й цікаво йому на серці. Хатка все ближчала й ближчала, і він починав уже й хвилюватися: а що там, у хатці, і хто? Спинився на порозі і не зважувався вступити... Але він не міг не зайти в хатку, яку сам тільки-но придумав, сидячи на березі й поклавши підборіддя на колінця. Ступив через поріг і побачив таку ж крихітну, як і сам, дівчинку. І сяяла вона такою красою, якої ніввік він не бачив. Довге волосся було сплетено в коси. Вигравали кольорами і розсипалися по спині стрічки: червоні, сині, зелені та жовті. Очі в неї були карі і такі гарні, що Бігунець аж рота розтулив.
—        Звідки ти взялася, дівчинко? — спитав він.
Брови в дівчинки були тонкі й довгі, і вигнулися вони дужками, а червоні, гожі вустоньки сказали йому:
—        А вгадай!
—        Невже це ти та Берізка? — спитав Бігунець зачаровано, а дівчинка покивала перед його носом пальчиком.
—        Хитрий ти, хитрий! Хочеш одразу і вгадати!
І більше нічого не сказала та гарна дівчинка, а розчинилася, як дим, і щезла разом із хаткою. Залишився Бігунець сам на березі річки, задуманий і смутний. Нарешті він заворушився, встав, розімнувся. Тоді набрав гальки в кишені й за пазуху, наклав її повно в лопушиний листок, закинув його за плечі і поніс до своєї печерки. До сонця він полетить завтра вранці, а поки ще є час, шліфованих камінців наносить.