Доля українця

Між Кам’янцем та Студеницею пролягав чумацький шлях. Над ним виростало у селі двоє сиротят Іванко та Марійка. Коли зросли — повінчалися, первістка діждалися, а щоб купити шматок землі та збудувати хатину, пішов Іван із чумаками по сіль до Криму. Як прощалися, журавлі над ними пролетіли, кинули печальне «кру-кру», а Марійка мовила:

— Де б не був, а як почуєш журавлів знай, що чекаю тебе.

До Криму добре чумаки дісталися, солі накупили, вже поверталися, та тільки з Дикого поля налетіли татари, багатьох побили, а частину забрали в полон, до галер прикували. Не знати, скільки років отак веслували. Потрапила якось їх галера в страшний шторм. Над невільниками закурликали журавлі. І де не взялася сила в Івана: крикнув товаришам боротися з бурею, рятувати галеру. Старалися з усіх сил. Проскочили негоду, то посудину на острівну мілину викинуло.

— Розкуй, турчине, руки нам, витягнемо галеру на воду! — звернувся Іван до господаря.

А коли зрушили її, то крикнув:

— Брати, биймо турка! Не будемо більш рабами!

Вільними стали, але до берега не всі добралися. Тільки й тут неволя: потрапили в руки татарам. Їхній ватаг наказав галерникам очі випекти. Посеред степу сліпих покинули на поталу диким звірам. Один Іван живим лишився. Вже вмирав від голоду та ран, та почув «кру-кру». Де й сили взялися. А тут чумаки йдуть, підібрали його.

Так з ними і добився до косогору, на якому біля кринички виростав із Марійкою. Пізнав голос та смак джерельця рідного, дарма що сліпим був. Напився та й заснув у траві. А прокинувся від голосу. Ніби свого, тільки молодого зовсім.

— Бувай здорова, любко моя! — казав той голос. — Піду з чумаками до Криму, зароблю грошей та куплю землиці, хатину збудуємо. А, може, батька де знайду, то вернемося обоє. Жаль матір, що не дочекалася.

Іван тут закричав, простягнувши руки до того голосу:

— Сину мій єдиний! Не йди в далекій край, бо він чужий, не кидай рідну землю, бо вона найрідніша!