Дочка чаклуна

Жив на світі бідний сирота, хлопчик по імені Андерс. Ніде було йому голову прихилити, нема чого є, нікуди руки прикласти; надумав він відправитися по белу світла, яке ні на є справа собі приискать.

От бреде Андерс бором дрімучим, назустріч йому - незнайома людина. Запитує він Андерса:

- Малий, а малий, куди йдеш?

- Так от,- відповідає Андерс, - броджу по белу світла; шукаю,   чи не підкрутиться служба яка.

- Ступай до мене в працівники, - говорить людина, - мені такий хлопчисько, як ти, конче потрібний. Плату тобі покладу гарну: за перший рік служби - мішок далеров, за інший рік - два мішки, а за третій - цілих три. Тому як служити прийде рівно три роки. Дивися тільки слухайся мене у всім, навіть якщо що дивовижним здасться. Боятися тобі нема чого. Ніякого лиха з тобою не трапиться, покуда з волі моєї не вийдеш.

На тім справа й злагодилося. Найнявся Андерс на службу й пішов за хазяїном до нього додому.

Дивовижне те житло сховане було біля озера, у горі посередині дрімучого бора. Навкруги жодної душі , тиша так безлюддя.

Люди й звірі, птахи й риби в ті краї носа не показували. Хочеш знати чому? Хазяїн Андерса був страшний чаклун, і панував він над всією округою.

Скільки за ним темних справ водилося - не порахувати.  Чи людина, чи звір - чаклунові все одне було, нікого він не щадив. Кажуть, рідну дочку не пошкодував, сховав від людей на дні морському. Злодействовал чаклун нещадно: кого до смерті губив, кого боргами душив, кого в полон брав.

У підземних його звіринцях яких тільки звірів, птахів і риб не нудилося! Кормил їхній чаклун у три роки раз, а вуж знущався над ними досхочу.

Спочатку приставив чаклун Андерса лісових звірів годувати.

Подивувався хлопчик, які вони все - вовки й ведмеді, олені й зайці - худі так понурі. Нагодував він їх досита. Хоч і багато було звірів (дивовижні звіринці на целую милю під землею розтяглися), Андерс в один день із роботою попорався.

Похвалив його чаклун:

- Молодець!

А на інший день говорить хлопчикові:

- Нині на треба звірів годувати. Корм їм не всякий день, а раз у три роки перепадає. Мабуть пограй у лісі; як потрібний будеш, покличу тебе.

І став раптом чаклун незрозумілі слова бурмотати:

Снур-рі! Снур-рі! Снур-рі - випс! Зайцем, малий, обернися.

Обернувся Андерс зайцем і скок-поскок у ліс. І пішла в лісі потіха: мисливці стріляють, собаки гавкають! Адже в лісі, крім як на зайця, і полювати було не на кого, ніякого звіра більше не залишився: чаклун кого загубив, кого в підземні звіринці загнав.

Обрадувалися мисливці, що хоч заєць у лісі з'явився, так усе разом за ним і припустили. Згодилися зайцеві швидкі ноги! Довелося йому й від мисливців, і від собак побігати. Неспокійна пішла в зайця життя!

Але як не ганялися за ним собаки, як не стріляли в нього мисливці - всі попусту. Залишався заєць цілий-непошкоджений і тікав від мисливців усе далі в ліс. Зрозумів нарешті заєць: псам за ним не погнатися, мисливцям його не підстрелити. Заспокоївся. По душі йому навіть довелося собак так мисливців дражнити.

Бігав Андерс, стрибав зайцем цілий рік, а як прийшов час, кликнув чаклун його додому. І знову пробормот чаклун незрозумілі слова:

Снур-рі! Снур-рі! Снур-рі - випс! Людиною обернися!

Обернувся заєць людиною.

- Ну як, задоволений службою? - запитує чаклун. - По душі тобі зайцем бігати?

- Так, служба гарна,- відповідає хлопчик.- Колись я так жваве не бігав.

Показав чаклун Андерсу мішок далеров, що хлопчик заробив, і погодився той служити ще рік.

Приставив тепер чаклун Андерса лісових птахів годувати.

Яких тільки птахів у нього в неволі не нудилися: і орли, і ластівки, і зозулі, і ворони. І теж всі були облізлі так понурі. Приворожив їхній чаклун і зігнав у клітки.

Розтяглися ті клітки на целую милю під землею.

Нагодував Андерс і птахів досита.Попорався він і із цією роботою за один день. Похвалив його чаклун:

- Молодець!

А на інший день говорить хлопчикові:

- Нині не треба птахів годувати. Корм їм не всякий день, а раз у три роки перепадає. Мабуть пограй у лісі; як потрібний будеш, покличу тебе.

І став раптом чаклун незрозумілі слова бурмотати:

Снур-рі! Снур-рі! Снур-рі - випс! Вороном, малий, обернися.

Обернувся Андерс вороном, злетів угору. "До чого добре!- подумав він.- Літати вороном куди привольней, чим бігати зайцем; і собакам до мене не добратися. Те-те потіха на них зверху дивитися!"

Але спокою йому й у небі не було. Снову здійнялася в лісі метушня: мисливці стріляють, собаки гавкають. Адже в лісі, крім як на ворона, і полювати було не на кого, ніяких птахів більше не залишився: чаклун кого загубив, кого в підземні клітки загнав. Тому^-те й палили по вороні мисливці.

Злякався був ворон: того й дивися, підстрелять. Але незабаром примітив, що куля його не бере. І став собі літати без побоювання.

Літав він, ширяв вороном цілий рік, а як прийшов час, крикнув його чаклун додому. І знову промурмотав чаклун незрозумілі слова:

Снур-рі! Снур-рі! Снур-рі - випс! Людиною обернися!

Обернувся ворон людиною.

- Ну як, задоволений службою? - запитує чаклун.- По душі тобі вороном літати?

- Так, служба гарна! - відповідає хлопчик.- Не доводило мені колись у піднебессі літати.

Показав чаклун Андерсу два мішки далеров, що він у той рік заробив. Стояли вони поруч із тим, торішнім. І погодився хлопчик служити ще рік.

Приставив тепер чаклун Андерса риб годувати.

Яких тільки риб у нього в неволі не нудилося: і акули, і лососі, і оселедець, і тріску! І теж всі кощаві так понурі. Приворожив їхній чаклун і зібрав у свої ставки й коші. Розтяглися ті ставки й коші на целую милю під землею.

Нагодував хлопчик і риб досита.

Попорався він і з новою роботою за один день, а утрощ наступного дня знову промурмотав чаклун незрозумілі слова:

Снур-рі! Снур-рі! Снур-рі - випс! Рибкою, малий, обернися!

Обернувся Андерс рибкою - і плюх у річку! Хлюпаєте у воді хлопчик, весело йому: те на дно пірне, то навер спливе.

Плив він, плив, усе далі й далі. А потім винесла його річка прямо в море.

Бачить Андерс - на дні морському кришталевий замо коштує.

Заглянув у віконце, заглянув в інше: світлиці й зал начебто дзеркало блищать. Оздоблення в замку багате. Столи, крамниці, поставці з китової кістки зроблені, золотом оправлені так перлами виложені. Підлоги м'якими килимами вистелені, а на килимах пухові подушки розкидані. Яр кие - начебто веселка! Те отут, те там дивовижні дерева із за тейливими квітами ростуть. З улиткиного будиночка фонтам б'є, струмка водяники вниз падають, об прозорі раковини вдаряються. І всюди звучить чудова музика!

Але краше всього була в тім замку сама молода господарка! Бродить вона по кришталевих палатах грустная-прегрустная. Не радують неї, видно, дивини навколо; у кришталеві стіни, що як дзеркало блищать, навіть не поглядится, вродою своєї не помилується.

"Красуні такий на всьому білому віті не знайти", - подумав Андерс.

Плаває він навколо замка, у віконця заглядає, а самого туга долає:

"Перетворитися б мені з жалюгідної німий рибинки знову в людину! Згадати б ті слова, що говорить чаклун, коли ворожить!"

Плавав Андерс, поринав, думав так згадував, покуда його не осінило:

Снур-рі! Снур-рі! Снур-рі - випс! Людиною обернися!

Ледь вимовив він ці слова, як знову людиною обернувся, коштує на морському дні.

Поспішає Андерс отут у кришталевий замок, підходить до молодій красуні й заговорює з нею. Злякалася вона до смерті! А як почула його ласкаві мови, як довідалася, чому опинився він тут, так і відлягло в красуні Хельги від серця. І рада вона радешенька, що більше не одна на дні морському, що з нею разом пригожий молодець. Андерс-то й оглянутися не встиг, як дорослим хлопцем став.

Біжать, летять дні в радості так у веселощі. І зовсім було забув Андерс, що незабаром потрібно йому до чаклуна відвертати.

Нагадала йому про це один раз красуня Хельга:

- Незабаром кликне тебе чаклун назад додому; хочеш не хочеш, а прийде повертатися: ти в його волі. Тільки колись треба тобі знову риб'яче обличчя прийняти, а то  живим на сушу не виберешся. Настала пора - повинна я тобі відкритися. Я - дочка того самого чаклуна, якому ти служиш. Хоч і батько він мені, але, чесно скажу, лиходій нещадний! Скількох людей загубив - одна я знаю. І заточив він мене в кришталевий замок, щоб комусь було за людей, за звірів, птахів і риб заступатися.

Подивувався Андерс, що в злого чаклуна така дочка, добра так гарна. А вона й говорить:

- Знаю я засіб, як від чаклуна позбутися, усіх з неволі визволити. Слухай мене й запам'ятовуй гарненько все, що я скажу тобі. Королі всіх околишніх земель заборгували чаклунові. Про простий люд і говорити нема чого, він і зовсім з кабали в чаклуна не виходить. Нині настала пора королеві одного ближнього королівства свій борг чаклунові платити. Не сплатить у строк - життя втратиться. А платити йому нема чим, точно знаю.

Ти зроби от що: відмовся від служби. Три роки ти отслужил і вільний тепер від чаклуна піти. Забирай шість мішків далеров, що за ці роки заробив, ступай у те саме королівство й наймися на службу до тамтешнього короля. А як примітиш, що король затужив, виходить, настав йому строк борг чаклунові платити. Тоді й скажи королеві: знаю, мол, яке горе тебе гризе, можу, мов, виручити, дати грошей у борг. А королеві й потрібно ровнехонько шість мішків далеров. Але даси ти гроші королеві в борг із угодою: як піде він до чаклуна, нехай візьме тебе із собою, видасть за блазня королівського й дозволить тобі поперед себе бігти. А в чаклуна будеш витворяти всі що вздумается: пустувати, скла бити. Розгнівається тоді панотець мій, ^олдун, і призве короля до відповіді за твої блазнівські витівки. Прийде королеві, хоч і заплатить він свій борг, або три загадки відгадати, або життя втратитися.

Спершу запитає в нього мій чаклун:

- Де моя дочка?

А ти коштуй поруч із королем і відповідай:

- На дні морському! Тоді він запитає:

- А визнаєш ти мою дочку?

- Як не визнати! - відповіси ти. Пройдуть повз тебе дівчини юрбою - усе на одна особа, волосся у волосся, голос у голос. Самому тобі мене дарма серед них не визнати. Тоді я подам тобі знак, як стану мимо проходити. Ти вистачай мене тоді за руку й тримай міцно, не випускай. От і відгадаєш першу загадку чаклуна.

А потім запитає чаклун:

- Де моє серце? Виходи вперед і відповідай:

- У риб'ячому череві!

- А визнаєш ти ту рибу?

- Як не визнати! - відповіси ти. Пропливе отут повз тебе зграя риб - усе одна в одну. Самому тобі дарма ту, що треба, не визнати. Але я вуж буду триматися поблизу й штовхну тебе, коли та риба мимо попливе. Вистачай відразу рибу так розпори їй черево ножем. Отут чаклунові й кінець! А ми з тобою ніколи більше не розстанемося.

Вислухав Анд ере ради Хельги й обіцяв їй усе виконати в точності. А як прийшов час йому назад плисти, став він згадувати ті слова, що проказував, бувало, чаклун, коли ворожив. Хельга тих слів не знала, а Андерс їх, видно, начисто забув.

Бродив він день-деньской, думав - ніяк згадати не може! І вночі йому не спалося, усе думав так згадував; ледве забувся Андерс на світанку, його й осінило:

Снур-рі! Снур-рі! Снур-рі - випс!

Рибкою, малий, обернися!

Ледь вимовив Андерс слова - обернувся рибкою й - плюх у воду! Кликнув отут чаклун Андерса, переплив той одним махом море й річку й от вужа в берега поринає.

А на березі чаклун коштує й свої незрозумілі слова бурмоче:

Снур-рі! Снур-рі! Снур-рі - випс! Людиною обернися!

Обернулася рибка людиною.

- Ну як, задоволений службою? - запитує чаклун. - По душі тобі рибкою плавати?

- Ще б не задоволений, - відповідає Андерс. - Краще служби на всьому світі не знайдеш!

І сказати по правді - душею він не покривив. Полюбилася йому красуня Хельга, по серцю довелося життя на дні морському.

Показав чаклун Андерсу три мішки далеров, що він у той рік заробив. Стояли ті мішки поруч із трьома колишніми й було тепер у хлопця всього шість мішків золота.

- Може, послужиш ще рік? - запитує чаклун.- Заробиш ще шість мішків далеров на додачу. Усього буде в тебе дванадцять. Таке багатство на дорозі не валяється!

- Немає! - відповідає Андерс. - З мене й цих грошей вистачить. Хочу по інших землях побродити, в інших людей послужити, їхні звичаї подивитися, розуму набратися. Може, колись повернуся до тебе назад.

- Приходь, коли здумаєш! - говорить чаклун.-Ти вірно служив мені три роки, як умовилися. А удержати тебе не в моїй волі!

Взяв хлопець свої шість мішків далеров і пустився в дорогу, у те саме ближнє королівство, про яке тлумачила його наречена Хельга.

Зарив він золото в надійному місці, неподалік від королівського двору, пішов до короля й попросився на службу. Найняли його конюхом, королівських коней пестити так чистити.

Незабаром примітив Андерс: затужил-загоревал король. Гризе короля горі, гневается він на всіх і про веселощі забув.

Приходить один раз король у стайню, конюх йому й говорить:

- Дозвольте, ваша величність, запитати, від чого засмучуєтеся? Чому гневаетесь і про веселощі забули?

- Що пуття тлумачити попусту,- відповідає король,- однаково  ти від мене лихо не відведеш.

- Як знати! - говорить конюх.-Може, мені й ведене, яке горе серце ваше королівське гризе. Може статися, допоможу я вам.

Обрадувався король несказанно й став конюха розпитувати: що йому робити так як бути.

- Дам я вам, ваша величність, шість мішків далеров борг ваш чаклунові сплатити, так тільки з угодою: візьміть мене із собою, як підете борг платити. А я вдягнусь посмішніше, прикину королівським блазнем і спереду побіжу.

Набедокурю я там, напроказничаю. Тільки ви, ваша величність, не побоюйтеся. Лиха від того не трапиться.

- Бути по-твоєму! - весело сказав король.- А тепер самий час у шлях.

Прийшли вони до гори в лісі, а там колишнього житла чаклуна наче й не було. Зате виріс на взгір'я кришталевий замок, якого Андерс раніше й не бачив.

Але знав він про хитрості чаклуна й зовсім не зачудувався б, зникни зненацька кришталевий замок, як зненацька він і з'явився по велінню чаклуна.

Підійшли вони до замка ближче.

Прикинув Андерс королівським блазнем і ну пустувати, ну різні скоморошьи колінця викидати: задом наперед ходить, на голові коштує. А потім раптом кришталеві двері так вікна бити початків і все, що під руку попадеться, ламати. Лихо та й годі!

Чаклун ледве не задихнувся від злості. Вискочив із замка звір звіром і давай короля на чому світло варто паплюжити:

- Навіщо, такой-сякой, мерзенного блазня із собою привів?

Обідранець ти этакий, століття тобі свої збитки не відшкодувати.

І зі старий^-те боргом ще ніяк не расквитаешься!

А блазень йому у відповідь:

- Це ми миттю!

І підносить отут король чаклунові шість мішків далеров, що йому конюх дав. Взяв чаклун мірку, гроші розмірив- все точно зійшлося.

Обробився король зі старим боргом, одержав від чаклуна боргову розписку. Тільки тепер за королем новий борг значився - за збитки, які блазень чаклунові наніс. А платити королеві нема чим.

Говорить тоді чаклун королеві:

- Загадаю я тобі три загадки. Відгадаєш - твоє щастя: прощу тобі борг. Не відгадаєш - відповіси головою.

Робити нема чого - довелося королеві погодитися.

- От тобі перша моя загадка,- говорить чаклун.- Де моя дочка?

А блазень замість короля відповідає:

- На дні морському!

- Звідки ти знаєш? - запитує чаклун.

- Її бачила там сріблиста рибка,- відповідає блазень.

- А визнаєш ти мою дочку? - запитує чаклун.

- Як не визнати! Веди її сюди! - говорить блазень.

Махнув чаклун рукою, і з'явилися, звідки не візьмися, дівчини, усе на одна особа й усе з Хельгой схожі. Але були тоні живі люди, а примари. Під кінець і Хельга здалася, д як проходила вона повз блазня, ущипнула його тихенько. Ледве не скрикнув Андерс, так вчасно отямився.

Як схопить він її за руку! І почуває, що не примара те, а живаючи Хельга.

Довелося чаклунові визнати, що першу його загадку відгадали.

- А от друга моя загадка! - говорить чаклун. - Де моє серце?

- У риб'ячому череві! - відповідає блазень.

- А визнаєш ти ту рибу? - запитує чаклун.

- Як не визнати! Кликни її сюди! - говорить блазень. Махнув отут чаклун рукою, і поплила мимо зграя риб - усе одна в одну. Але як тільки здалася потрібна рибка, штовхнула Хельга блазня тихенько. Схопив він рибку, розпоров їй черево ножем і витяг серце чаклуна.

Упав отут чаклун намертво й перетворився в купу каменів. Утратили в ту ж мить силу всі його колдовские чари. Уирвалися з підземель на волю звірі, птахи й риби й розсіялися по лісах, у піднебесся, у ріках, морях й озерах.

А бідний сирота Андерс із красунею Хельгой увійшли в кришталевий замок і весілля зіграли. Кого тільки на тім весіллі не було! Усе прийшли, кого Андерс від кабали й неволі позбавив.

Обрали люди Андерса своїм королем, і правил він мудро й справедливо. І коли Андерс із красунею Хельгой дотепер   не вмерли, так і тепер живуть у любові так радості.