Джек – переможець велетнiв

Життя в селі було спокійне і безпечне, аж до поки несподiвано звiдкiлясь прийшов страшний велетень Корморан і поселився неподалiк, у печерi над самою дорогою. Був вiн голодний i злий. Щоранку виходив на дорогу i хапав кожного, хто йому трапиться: i людину, i барана, i гусака, і порося, i пса. Жителi села так боялись що самi приносили йому курей i свиней. Від того Корморан розтовстiв, як копиця сiна. Вiн уже перестав виходити на дорогу; валявся увесь день у печерi. І жив би велетень Корморан тисячу рокiв i донинi, , якби не хлопчик, котрого звали Джек. Джек був хоробрий, нiкого не боявся; вiн вирiшив покарати велетня. Одного разу вiн встав рано-вранцi, коли всi ще спали, взяв у батька лопату, пробрався тихенько до печери, де жив велетень, і почав копати яму бiля самого входу. Велетень почув стукiт i прокинувся.
– Хто тут? – крикнув вiн. Джек нiчого не вiдповiв. Вiн сховався за кущ i став чекати, щоб велетень знову заснув. Людожер довго крутився на соломi та, нарештi, захропiв. Джек знову взявся за роботу. Працював вiн увесь день. Лише пiзно ввечерi вдалося йому викопати глибоку яму. Вiн прикрив її сосновими гiлками, а гiлки засипав снiжком. Здалеку було непомiтно, що тут вирита глибока яма, – здавалося, нiби рiвненька земля.

Наступного дня рано-вранцi Джек пiдiйшов до самої печери i крикнув:

– Гей ти, Корморашко, вставай! I кинув камiнець прямо у лоб велетневi. Велетень розсердився i вискочив з печери. Вiн хотiв зловити Джека і з'їсти, але провалився в яму. Яма була дуже глибока. Велетень пробував вистрибнути з неї, але не мiг: щоразу падав на дно. Спершу вiн лаявся і погрожував кулаками, а потiм заплакав i почав просити, щоб Джек вiдпустив його на волю.

– Я буду добрий! – кричав вiн.

– Я полюблю всiх людей! Я не буду нiкого ображати!

– Я тобi не вiрю! – вiдповiдав йому Джек.

– Ти жадiбний i злий людожер. Ось тобi нагорода за твої злочини! I Джек залишив людожера у ямі. Коли в селi дiзналися про це, всi почали веселитись i радiти.

– Спасибi тобi, що ти звiльнив нас вiд злого чудовиська! – казали Джеку молодi й старi i обнiмали та цiлували його. А дiвчата подарували йому шовковий пояс з вишитими словами:
Найсмiливiший хлопчина, на iм'я – Джек. Переможець велетня Корморана.

Джек пiдперезався ним, наточив свою шаблю i пiшов мандрувати. Дуже йому хотiлося перемогти й інших велетнiв, котрi ображають i знущаються з людей. Найлютiшим iз таких людожерiв був велетень Блендербор. Джек тiльки про те й мрiяв, як би перемогти Блендербора, бо вiн ще минулого року викрав у сусiда-коваля єдину доньку – рудоволосу красуню Дженнi i заховав її у пiдвалi свого неприступного замку. Треба було перемогти Блендербора i звiльнити нещасну дiвчину.

Але настала весна, потiм лiто, а Блендербор не траплявся Джековi. Джек шукав його всюди – i в лiсах, i в полях, але нiде не мiг знайти. Ось одного спекотного дня втомившись вiд нелегкої дороги, Джек лiг у холодку i заснув. А саме в цей час повз нього проходив Блелдербор. Побачив вiн сплячого Джека, схилився над ним i прочитав у нього на поясi такi слова:
Найсмiливiший хлопчина, на iм'я – Джек. Переможець велетня Корморана.

– Цей хлопчисько, – сказав Блендербор, – убив мого рiдного племiнника. Треба йому помститися. Блендербор був незвичайний велетень. У нього було двi голови – одна маленька, друга – велика, одна стара, друга – молода. Вони вiчно лаялись i сперечалися. Побачивши сплячого Джека, одна голова закричала, що його треба зварити, а друга – що його треба засмажити. Вiд злостi вони почали стукатися лобами.

– Зварити! – кричала одна голова.

– Засмажити! – кричала друга. Угледiвши, що Джек проснувся, вони одразу прикусили язики, вдали з себе добрих і заспiвали:
Вітаємо, хлопчику запрошуємо тебе до себе в гості. Хлопець зрозумiв, що двоголовий людожер хоче забрати його до себе в палац i з'їсти. Вiн спробував утекти, але Блендербор схопив його за ногу, засунув у кишеню, принiс до себе в палац i, нiжно погладивши по головi, поклав у лiжко.

– Добранiч, – сказала одна голова.

– Приємних снiв, – додала друга. Вони обидвi вклонились йому, але Джек чув, як одна голова сказала за дверима iншiй:

– Коли цей хлопчисько засне, його треба буде ляснути дрючком, покласти в каструлю i зварити.

– Нi, засмажити! – закричала друга.

– Нi, зварити!

– Нi, засмажити! Джек схопився з лiжка i забiгав по кiмнатi. "Треба рятуватись, треба втiкати! Але дверi замкненi, а на вiкнi залiзнi грати". I ось вiн схитрував: узяв велике полiно, що валялося бiля печi, поклав його замiсть себе на лiжко i накрив ковдрою. А сам сховався за пiччю i став чекати. Чекати довелося недовго. Раптом увесь дiм затремтiв од важких крокiв, то велетень спускався сходами. Розчинились дверi, й Блендербор увiйшов до кiмнати, де заховався Джек. У руках у нього був дрючок. Вiн пiдкрався до лiжка i вдарив щосили по ковдрi, пiд якою мав лежати Джек. А хлопець тим часом сидiв за пiччю живий i здоровий.

– Нарештi я покiнчив з хлопчиськом! – вдоволено сказав велетень i вийшов, не зачинивши за собою дверi. Джек на радощах засмiявся й тихенько вибiг за ним. Велетень повернувся до своєї спальнi, упав на лiжко й заснув. Джек став нишпорити у нього пiд подушкою і витягнув великого ключа, на якому було написано: "Ключ вiд пiдвалу". Це був ключ вiд того самого пiдвалу, де мучилась у неволi донька коваля – красуня Дженнi.

Джєк побiг у пiдвал, вiдчинив дверi, випустив нещасну дiвчину, а сам повернувся до кiмнати й одразу ж мiцно заснув. Зранку вiн прокинувся i пiшов до велетня. Побачивши його, велетень затремтiв.

– Ти живий? – запитала одна голова.
– А чого менi помирати? – сказав Джек.
– Хіба ж тобі вночі зле не було! – дивувалася одна голова.

– Та наче миша бігла та зачепила хвостом! – засмiявся Джек.
"Ну й силач! – подумав велетень.
–– Недарма вiн перемiг Корморана. Для нього мiй дрючок – мишачий хвiст. Треба тiкати, щоб вiн не вбив ще й мене. Але куди тiкати? Де ховатись?" – На дах! – сказала одна голова.

– В пiдвал! – сказала друга.

– Нi, на дах

– Нi, в пiдвал! Доки вони сперечалися, велетень стояв на мiсцi. Вiн не знав, яку з голiв йому слухати. Джек швидко скочив на стiлець i одним ударом вiдрубав йому обидвi голови. Вони покотились сходами, i кожна й далi сперечалась: – Нi, на дах!

– Ні, в пiдвал! Упоравшись iз велетнем, Джек поспiшив додому.

Усе село вже знало про його нову перемогу. Його зустрiли веселими вигуками:

– Хай живе хоробрий Джек! Особливо щасливим був батько красунi Дженнi, могутнiй сiльський коваль. Вiн подарував Джековi коня, i той одразу ж рушив у далекi краї боротися з велетнями i злими чудовиськами, якi знущаються над людьми.