Давня казка

IV

Кажуть, весь помiст у пеклi
З добрих замiрiв зложився!
Для пекельного помосту
I Бертольдо потрудився...

Вже давно Бертольд вернувся
Iз далекої чужини,
Знов зажив життям веселим
Бiля милої дружини.

Знов у нього в пишнiм замку
Почалося вiчне свято, -
О, тепер було у нього
Срiбла, золота багато!

Окрiм того, що набрав вiн
На вiйнi всього без лiку,
Ще король йому в подяку
Надгороду дав велику.

Сила статкiв та маєткiв!
Вже Бертольдо граф заможний!
Вiн живе в свойому графствi,
Наче сам король вельможний.

Та околиця, де жив вiн,
Вся була йому вiддана,
Люд увесь в тiм краю мусив
Узнавать його за пана.

Тож спочатку того щастя
Справдi був Бертольдо гiдний:
Правий суд чинив у панствi,
До пiдданих був лагiдний.

Але то було не довго,
Вiн дедалi в смак ввiходив
I потроху в себе в графствi
Iншi звичаї заводив.

Що ж, напитки, та наїдки,
Та убрання прехорошi,
Та забави, та турнiри,
А на все ж то треба грошi!

Та й по всiх далеких вiйнах
Граф привчився до грабунку,
А тепер в своїй країнi
Вiн шукав у тiм рятунку.

Почалися нескiнченнi
Мита, панщина, податки,
Граф поставив по дорогах
Скрiзь застави та рогатки.

Трудно навiть розказати,
Що за лихо стало в краю, -
Люди мучились, як в пеклi,
Пан втiшався, як у раю.

Пан гуляв у себе в замку, -
У ярмi стогнали люде,
I здавалось, що довiку
Все така неволя буде.

Розливався людський стогiн
Всюди хвилею сумною,
I в серденьку у поета
Озивався вiн луною...

Ось одного разу чує
Граф лихi, тривожнi вiстi:
Донесла йому сторожа,
Що не все спокiйно в мiстi;

Що спiвцi тю мiстi ходять
I пiснями люд морочать,
Все про рiвнiсть i про волю
У пiснях своїх торочать.

Вже й по тюрмах їх саджають,
Та нiщо не помагає, -
Їх пiснi iдуть по людях,
Всяк пiснi тi переймає.

"Ну, - гукнув Бертольд, - то байка!
Я вiзьму спiвцiв тих в руки!"
Раптом чує - десь близенько
Залунали пiснi гуки:

"В мужика землянка вогка,
В пана хата на помостi;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панiв бiлiшi костi!

У мужички руки чорнi,
В панi рученька тендiтна;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панiв i кров блакитна!

Мужики цiкавi стали,
Чи тi костi бiлi всюди,
Чи блакитна кров поллється,
Як пробити пану груди?"

"Що се, що? - кричить Бертольдо.
Гей, ловiть спiвця, в'яжiте!
У тюрму його, в кайдани!
Та скорiш, скорiш бiжiте!"

Коли се з-за мурiв замку
Обiзвався голос долi:
"Гей, бiжiте, панськi слуги,
Та спiймайте вiтра в полi!

Не турбуйся ти даремне,
Все одно, вельможний пане,
Вловиш нас сьогоднi десять,
Завтра двадцять знов настане!

Нас таки чимале вiйсько,
Маєм свого отамана,
Вiн у нас одважний лицар,
Врештi, вiн знайомий пана..."

Мов крiзь землю провалився
Той спiвець, утiк од лиха.
А Бертольд сидiв i думав,
Далi так промовив стиха:

"Маєм свого отамана! -
Ось де корiнь цiлiй справi!
Ну, та я тепера хутко
Положу кiнець забавi!"

Тут вiн двох щонайвiрнiших
Слуг до себе прикликає
I до нашого поета
У хатину посилає:

"Ви скажiть йому вiд мене,
Що я досi пам'ятаю,
Як пiснi його втiшали
Нас колись в чужому краю.

Власне я тепер бажаю
Дать йому за них заплату:
Я поетовi дарую
В себе в замку гарну хату.

Я його талан спiвацький
Так високо поважаю,
Що спiвцем своїм придворним
Я зробить його бажаю.

Ви скажiть, що вiн у мене
Буде жити в шанi, в славi,
Тiльки, звiсно, хай забуде
Рiзнi вигадки лукавi".

Слуги зараз подалися
До убогої оселi,
Принесли вони поету
Тi запросини веселi.

Усмiхаючись, вiн слухав
Те запрошення знаднеє,
А коли вони скiнчили,
Так промовив їм на сеє:

"Ви скажiте свому пану,
Що заплати не бажаю,
Бо коли я що дарую,
То назад не одбираю.

Хай вiн сам те пригадає,
Що то ж я йому дав злото,
Хоч тепер об тiм жалкую,
Краще б кинув у болото!

Ви скажiть, що я не хочу
Слави з рук його приймати,
Бо лихую тiльки славу
Тiї руки можуть дати.

Золотих не хочу лаврiв, -
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увiнчаюсь,
То поетом вже не буду.

Не поет, у кого думки
Не лiтають вiльно в свiтi,
А заплутались навiки
В золотiї тонкi сiтi.

Не поет, хто забуває
Про страшнi народнi рани,
Щоб собi на вiльнi руки
Золотi надiть кайдани!

Тож пiдiте i скажiте,
Що поки я буду жити,
Не подумаю довiку
Зброї чесної зложити!"

З тим вернулись вiрнi слуги
До Бертольда i сказали:
"Так i так поет вiдмовив,
Ми даремне намовляли..."

Аж скипiв Бертольд, почувши
Гордовитую вiдмову,
До поета посилає
Посланцiв тих самих знову:

"Ви скажiть сьому зухвальцю,
Що тепер настав день суду,
Що терпiв його я довго,
Але бiльш терпiть не буду.

Коли вiн складання вiршiв
Бунтiвничих не покине,
То в тюрму його закину,
Там вiн, клятий, i загине!"

Знову слуги подалися
До убогої хатини
I, пiдходячи,почули
Тихий бренькiт мандолiни.

У вiкно зирнули слуги,
Бачать: зiбрана громада,,
Всi стоять навколо лiжка,
Мов якась таємна рада!

Утомивсь поет вiд працi,
Третiй день лежить в недузi,
Слухачi навколо нього
Посхиляли чола в тузi.

А поет усе то грає,
То щось пише на паперi
Й роздає писання людям, -
Тут вступили слуги в дверi.

Всi метнулись хутко з хати,
I поет один зостався,
Подививсь на слуг спокiйно,
Гордовито привiтався.

Всi Бертольдовi погрози
Слухав мовчки, усмiхався.
А коли скiнчили слуги,
Так до них вiн обiзвався:

"Ви скажiть свойому пану,
Що готовий я в дорогу,
Тiльки хай велить прислати
Слуг ще двох вам на пiдмогу.

На запросини ласкавi
Я не можу встать з постелi,
Вам нести мене прийдеться
Аж до нової оселi.

Та й в темницi буду вiльний, -
Маю думи-чарiвницi,
Що для них нема на свiтi
Нi застави, нi границi.

I мого прудкого слова
Не затримає темниця,
Полетить воно по свiтi,
Наче тая вiльна птиця.

З словом зiллються в темницi
Гiркий жаль i тяжка туга,
I тодi потрiйна стане
I страшна його потуга.

I поет вiд свого люду
Не почує слiв догани
В день сумний, коли на нього
Накладатимуть кайдани!"

Так довiку у темницi
Довелось поету жити,
За тюремний спiв вiн мусив
Головою наложити.

Та зосталися на свiтi
Молодi його нащадки,
Що взяли собi у спадок
Всi пiснi його, всi гадки.

Здiйнялось повстання в краю,
I Бертольда вбили люде,
Та й гадали, що в країнi
Бiльш неволi вже не буде.

Та зостався по Бертольду
Молодий його нащадок,
I пиху його, й маєтки
Вiн забрав собi у спадок.

I тепер нащадки графськi
Тюрми мiцнiї будують,
А поетовi нащадки
Слово гостреє гартують.

Проти дiла соромного
Виступає слово праве -
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно i не криваве!

А коли вiйна скiнчиться
Того дiла й того слова,
То скiнчиться давня казка,
А настане правда нова.

1893, 12/ХI