Давня казка

I

Десь, колись, в якiйсь країнi,
Де захочете, там буде,
Бо у казцi, та ще в вiршах,
Все можливо, добрi люде.

Десь, колись, в якiйсь країнi
Проживав поет нещасний,
Тiльки мав талан до вiршiв,
Не позичений, а власний.

На обличчi у поета
Не цвiла урода гожа,
Хоч не був вiн теж поганий, -
От собi - людина божа!

Той спiвець - та що робити!
Видно, правди не сховати,
Що не був спiвцем поет наш,
Бо зовсiм не вмiв спiвати.

Та була у нього пiсня
I дзвiнкою, i гучною,
Бо розходилась по свiту
Стоголосою луною.

I не був поет самотнiм:
До його малої хати
Раз у раз ходила молодь
Пiснi-слова вислухати.

Теє слово всiм давало
То розвагу, то пораду;
Слухачi спiвцю за теє
Дiлом скрiзь давали раду.

Що могли, то те й давали,
Вiн зо всього був догодний.
Досить з нього, що не був вiн
Нi голодний, нi холодний.

Як навеснi шум зелений
Оживляв сумну дiброву,
То щодня поет приходив
До дiброви на розмову.

Так одного разу ранком
Наш поет лежав у гаю,
Чи вiн слухав шум дiброви,
Чи пiснi складав, - не знаю!

Тiльки чує - гомiн, гуки,
Десь мисливськi сурми грають,
Чутно разом, як собачi
Й людськi крики десь лунають.

Тупотять прудкiї конi,
Гомiн ближче все лунає,
З-за кущiв юрба мисливська
На долинку вибiгає.

Як на те ж, лежав поет наш
На самiсiнькiй стежинi.
"Гей! - кричить вiн, - обережно!
Вiку збавите людинi!"

Ще, на щастя, не за звiром
Гналася юрба, - спинилась,
А то б, може, на поета
Не конечне подивилась.

Попереду їхав лицар,
Та лихий такий, крий боже!
"Бачте, - крикнув, - що за птиця!
Чи не встав би ти, небоже?"

"Не бiда, - поет вiдмовив, -
Як ти й сам з дороги звернеш,
Бо як рими повтiкають,
Ти менi їх не завернеш!"

"Се ще также полювання! -
Мовить лицар з гучним смiхом.-
Слухай, ти, втiкай лиш краще.
Бо пiзнаєшся ти з лихом!"

"Ей, я лиха не боюся,
З ним ночую, з ним i днюю;
Ти втiкай, бо я, мосьпане,
На таких, як ти, полюю!

В мене рими - соколята,
Як злетять до мене з неба,
То вони менi вполюють,
Вже кого менi там треба!"

"Та який ти з бiса мудрий! -
Мовить лицар. - Ще нi разу
Я таких, як ти, не бачив.
Я тепер не маю часу,

А то ми б ще подивились,
Хто кого скорiй вполює.
Хлопцi! геть його з дороги!
Хай так дуже не мудрує!"

"От спасибi за послугу! -
Мовить наш поет. - Несiте.
Та вiзьмiть листки з пiснями,
Он в травi лежать, вiзьмiте".

"Вiн, напевне, божевiльний! -
Крикнув лицар. - Ну, рушаймо!
Хай вiн знає нашу добрiсть -
Стороною обминаймо.

А ти тут зажди, небоже,
Хай-но їхатиму з гаю,
Я ще дам тобi гостинця,
А тепер часу не маю".

"Не на тебе ждать я буду, -
Так поет вiдповiдає, -
Хто ж кому подасть гостинця,
Ще того нiхто не знає".

Лицар вже на те нiчого
Не вiдмовив, геть подався;
Знову юрба загукала,
I луною гай озвався.

Розтеклись ловцi по гаю,
Полювали цiлу днину,
Та коли б же вполювали
Хоч на смiх яку звiрину!

А як сонечко вже стало
На вечiрньому упрузi,
Стихли сурми, гомiн, крики,
Тихо стало скрiзь у лузi.

Гурт мисливський зголоднiлий
Весь пiдбився, утомився,
Дехто ще зоставсь у гаю,
Дехто вже й з дороги збився.

Геть одбившися вiд гурту,
Їде лицар в самотинi.
Зирк! - поет лежить, як перше,
На самiсiнькiй стежинi.

"Ах, гостинця ти чекаєш! -
Мовив лицар i лапнувся
По кишенях. - Ой небоже,
Вдома грошi я забувся!"

Усмiхнувсь поет на теє:
"Не турбуйсь за мене, пане,
Маю я багатства стiльки,
Що його й на тебе стане!"

Спалахнув вiд гнiву лицар,
Був вiн гордий та завзятий,
Але ж тiльки на упертiсть
Та на гордощi багатий.

"Годi жартiв! - крикнув згорда.
Бо задам тобi я гарту!"
А поет йому: "Та й сам я
Не люблю з панами жарту...

Бачиш ти - оця дiброва,
Поле, небо,синє море -
То моє багатство-панство
I розкiшне, i просторе.

При всьому сьому багатствi
Я щасливий завжди й вiльний".
Тут покликнув лицар: "Боже!
Чоловiк сей божевiльний!"

"Може буть, - поет вiдмовив, -
Певне, всi ми в божiй волi.
Та я справдi маю щастя,
I з мене його доволi.

Так, я вiльний, маю бистрi
Вiльнi думи-чарiвницi,
Що для них нема на свiтi
Нi застави, нi границi.

Все, чого душа запрагне,
Я створю в одну хвилину,
В таємнi свiти надхмарнi
Я на крилах думки лину.

Скрiзь гуляю, скрiзь буяю,
Мов той вiтер дзвiнкий в полi;
Сам я вiльний i нiколи
Не зламав чужої волi!"

Засмiявсь на теє лицар:
"Давню байку правиш, друже?
Я ж тобi скажу на теє:
Ти щасливий, та не дуже.

Я б вiддав отой химерний
Твiй таємний свiт надхмарний
За наземне справжнє графство,
За пiдхмарний замок гарний.

Я б вiддав твоє багатство
I непевнiї країни
За єдиний поцiлунок
Вiд коханої дiвчини..."

Щось поет хотiв вiдмовить
На недбалу горду мову,
Та вже сонечко червоне
Заховалось за дiброву.

Надiйшла сiльськая молодь,
Що з роботи поверталась,
I побачила поета,
З ним приязно привiталась.

Тут поет взяв мандолiну,
I на вiдповiдь гуртовi
Вiн заграв, i до музики
Промовляв пiснi чудовi.

Всi навколо нерухомi,
Зачарованi стояли,
А найбiльше у дiвчаток
Очi втiхою палали.

Довго й лицар слухав пiсню,
Далi мовив на вiдходi:
"Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годi!"