Дівчина-півонія

На вулиці вже стемніло. Повіяв холодний вітер, пішов сніг. За літо хлопчина встиг зносити в горах і свою сорочку, й штанці, й черевики, тому хоч як загортався він у своє дрантя, а зігрітись так і не зміг. «Хоче мене за­морозити,--подумав він.— Але нічого в нього не вийде!»

Попростував він до гори, де все літо пас овець, а діставшись до неї, по­бачив, що від хатини, у якій жив останнім часом, і сліду не залишилось. Тяжко зітхнувши, хлопчина сів на камінь.

«Гу-у-у! Гу-у-у!» -завивав, мов тигр, зимовий вітер. Проте в цьому завиванні вчувався ще один голос, ніжний, лагідний,дівочий, який звертався до нього:

Баочжу! Баочжу! Не сиди на місці, не сиди!

Згадав хлопець, як замерзають люди в дорозі, коли зупиняються, і рушив далі. Що далі він ішов, то тепліше йому ставало. Він і не помітив, як опинив­ся біля куща півонії.

Тут був зовсім інший світ: тепло, як весною, і ясно, мов удень. Півонія зеленіла, як і влітку, а над кущем, ніби смолоскипи, палали червоні квіти.

Раптом поміж квітів з'явилося дівоче обличчя, а потім дівчина й сама вийшла з-за куща. Вона була така ж гарна, як і розкішні квіти на кущі. Дівчина всміхнулася хлопцеві і помахала йому руками. І одразу ж з усіх стебел на землю посипалися пелюстки. І коли на землю упала остання з них, на місці куща виріс чудовий будинок.

Дівчина запросила Баочжу до господи.

Зайшли вони до кімнати, а там стіл стоїть з різними стравами на ньому. Сіли обідати. От дівчина й каже:

Ти не хвилюйся, я виручу тебе: залізні черевики зносяться.