Дівчина-півонія

Знову опинився Баочжу надворі, де гуляв той самий холодний вітер і си­пав густий сніг. Хлопець перетнув засніжене поле, вкриту кригою річку і ви­йшов на пустирище, де кружляла віхола. Тут він зупинився, почав виймати чарівні пелюстки і пускати їх по вітру. І сталося диво! Сніг, що лежав на пустирищі, вмить перетворився на срібло, а той, що літав у повітрі,— на вер­бовий пух. Пелюстки поступово зникли, а з хмари вербового пуху виплив слі­пучо-білий будинок. Баочжу зайшов усередину. Під стіною він побачив ле­жанку. Розіклав він на ній м'яку перину, вкрився пухкою ковдрою і одразу заснув.

На ранок люди побачили незвичайну будівлю на пустирищі і здивувались: звідки взявся тут цей будинок, що виблискує на сонці яскравіше від снігу? Під вечір про це диво дізнався і Старий Вовчище. Не повірив він людським розповідям, виліз на найвищий дах на своєму подвір'ї, поглянув у бік пусти­рища, але, окрім відблисків срібла, не побачив нічого.

Насилу дочекавшись наступного ранку, Старий Вовчище сів у палан­кін 2 і звелів служникам нести його до того місця, де сталося диво. Уже з пер­шого погляду у нього аж дух перехопило, а глянув удруге — мало не луснув від жадоби: увесь будинок було обкладено коштовним камінням. «Та якщо розібрати лише одну кімнату, то за ці самоцвіти можна виручити тисяч з десять срібних зливків!» —подумав поміщик.

Старий Вовчище оглянув усю будівлю і одразу ж запропонував Баоч­жу помінятися на його садибу. Та хлопець і слухати його не хотів. Поміщик пообіцяв додати до своєї садиби також і всі свої землі та інше майно.

Баочжу вдав, що вагається, а потім нарешті відповів:

— Гаразд, але за умови, що ви залишите мені всіх своїх служників та наймитів.