Дівчина-півонія

Жила колись край села бідна вдова з сином, якого звали Баочжу. Коли синові виповнилося десять років, мати від­дала його в найми до поміщика. Із раннього ранку до пізнього вечора хлопчик пас худобу, прибирав у дворі, виполював бур'яни на полі. Не було йому спо­чинку від світання до смеркання, а поміщикові все здавалося мало, він ладен був і на ніч придумати своєму наймитові роботу.

За тяжкою працею хлопчик не помітив, як минув рік і надійшло славнозвісне свято весни. Готуючись до цього найурочистішого в китайців свята, в усіх сім'ях варять усякі смачні страви. А потім дорослі хо­дять у гості до своїх родичів та знайомих, вітають одне одного, висловлюють їм найкращі побажання, а дітям роблять щедрі дарунки.

Лише Баочжу та його мати сиділи того дня в темній нетопленій хатині зовсім голодні. У них навіть своєї олії не було, щоб запалити каганець.

Коли смеркло, у селі залунали вибухи петард та ракет, і від цих вибухів кругом стало видно, як удень. Діти, підпаливши причеплені до жердин в'язки хлопавок, з радісними вигуками бігали від садиби до садиби, і той ле­мент було чути на все село. А до бідної вдови із сином так ніхто й не завітав. Гірко стало хлопчикові. Довго сидів він на лежанці, а тоді сказав матері:

—  Ми цілими днями працюємо на поміщика, а живемо бідніше за всіх.
Піду я куди-небудь подалі він нашого села. Може, десь і пощастить заробити.

Дуже не хотілося матері відпускати сина в чужі краї на заробітки, та що поробиш? І вона нарешті погодилась.

Другого ранку вирушив Баочжу з дому. Сім днів та ночей ішов хлопець, поки нарешті дістався до підніжжя високих гір. Тут він побачив розкішні сади та широкі рисові поля. У першому ж селі, яке йому трапилося, Баочжу зупинився перед найвищим будинком, біля воріт якого стояло два кам'яних леви, а на фронтоні переливалися золотом та сріблом величезні дракони. «Тут, певно, живе найбільший багатій села,— подумав хлопчина.— Як би найнятися до нього на роботу?»