Українська Русский

Бременські музиканти

Один чоловік мав осла, який багато років покірно возив йому лантухи до млина. Та під старість сили покинули осла, і він став нездатний до роботи. Тоді господар почав думати, як би здихатися його, щоб не годувати. Зрозумів осел, що лихим вітром віє, втік від господаря та й подався до Бремена. Там думав він стати вуличним музикою. От пройшов він трохи і бачить — лежить при дорозі пес гончак, висолопив язика і насилу дихає, наче після важкої гонитви.
Осел його й питає:
—    Агов, Хапку, чого ти так важко сопеш?
—    Ох,— відповів пес,— старий я став, що не день, то більш занепадаю на силі, на полювання ходити вже не можу, от мій хазяїн надумав мене вбити. А я втік од нього. Але як же мені тепер на хліб собі заробити?
—    Знаєш що,— сказав осел,— я йду ось до Бремена, хочу там стати музикою. Гайда зі мною, то й ти влаштуєшся музикантом. Я гратиму на лютні, а ти битимеш у барабан.
Пес радісно погодився, і  воші  пішли далі  разом.  Недовго  вони  йшли, коли дивляться — сидить при дорозі кіт, і такий сумний, наче три дні не їв нічого.
—    Ось і кіт-воркіт! — гукнув осел.— Гей, старий воркоте, що з тобою приключилося, чого насупився, наче середа на п'ятницю?
—    А чого ж мені веселому бути? — відповів кіт.— Постарів я, зуби затупились, уже радніший би на лежанці погрітися, ніж ганяти за мишами, от хазяйка, бач, і надумала мене втопити. Я ледве втік од неї. І що тепер мені робити? От коли б хто дав добру пораду.
—    Гайда з нами в Бремен, ти ж мастак давати нічні концерти, от і станеш вуличним музикантом.
Котові це сподобалося, і вони пішли далі втрьох. Ось ідуть троє втікачів повз одну оселю, а там на воротях сидить півень і кукурікає, аж луна розлягається.
—    Чого розкукурікався, наче тебе ріжуть? — запитав осел.— Що там таке сталося в тебе?
—    Та це я кукурікаю на гарну годину,— відказав півень,— бо завтра неділя, завітають гості, і наша господиня звеліла куховарці відрубати мені ввечері голову, а завтра зварити суп, гостей частувати. От я і горлаю, поки ще можу.
—    Слухай, гребенястий,— мовив осел,— ходімо з нами в Бремен. Все-таки краще, ніж отут прийняти смерть. Голос у тебе гарний, а як підеш із нами, то ми разом утнемо такої музики, що буде любо слухати.
Півневі сподобалась рада, і вони вже учотирьох рушили далі.
Але Бремен був далеко, за один день не дійти. Надвечір вони добулися до великого лісу і вирішили там переночувати. Осел і пес лягли під великим деревом, кіт заліз на гілля, а півень вилетів на самий вершечок, бо там почував себе найбезпечніше.
Але перш ніж заснути, він пильно озирнувся на всі чотири боки, і йому видалося, ніби вдалині блимає світельце. Він гукнув до своїх товаришів, мовляв, десь тут недалеко є оселя, коли видно світло.
—    То чого ж ми тут сидимо? — сказав осел.— Ходімо туди, бо притулок під деревом зовсім нікудишній.
Пес додав, що на вечерю не завадило б кілька маслаків та трохи м'яса на них, і друзі вирушили в дорогу, туди, де блимало світло. Що ближче вони підходили, то все яснішало, більшало те світло, аж нарешті опинилися біля розбійницького дому — це тут так яскраво світилося.
Осел, як найбільший серед них, підійшов до вікна  і  заглянув у дім.
—    Ну, сірий, що там видно? — запитав півень.
—    Ого, що я бачу! — відповів осел.— Стіл накритий білою скатертиною, на столі предобрі наїдки й напої, а навколо сидять розбійники і п'ють-їдять собі.
—    От би й нам так! — сказав півень.
—    Добре було б, що й казати! — погодився осел.
І почали вони радитись, як їм звідтіля розбійників прогнати. Думали, думали і нарешті придумали: осел передніми ногами стане на підвіконня, пес вискочить на осла, кіт на пса, а півень злетить котові на голову. Постававши так, вони в один голос завели свою музику: осел ревів, пес гавкав, кіт нявчав, півень кукурікав. Потім усі як гунуть крізь вікно в кімнату, аж шибки забряжчали.
Від цього гвалту перелякані розбійники посхоплювалися з-за столу, бо думали, що то якась мара, і, до краю перелякані, дременули в ліс.
А наше товариство посідало собі за стіл і почало напихатися так, ніби хотіло наїстись на цілий місяць.
Коли ті четверо музикантів наїлись, напились, то погасили світло і полягали спати, кому де зручніше. Осел ліг на купі гною, пес за дверима, кіт на припічку біля теплого попелу, а півень на сідалі. А що в дорозі всі добре натомилися, то скоро міцно поснули.
Десь після півночі розбійники побачили здалеку, що світло в домі погасло і все начебто затихло, то отаман і каже:
—    Та чого ми полякалися?
І послав одного глянути, що там у домі робиться.
Той пішов і роздивився, що біля хати все тихо, зайшов на кухню засвітити світло, побачив, як у темряві світяться котові очі, і подумав, що то дві жарини. Тоді взяв сірника і хотів запалити та й тицьнув коту в око. Але кіт таких жартів не любив. Він стрибнув розбійнику просто в обличчя, засичав, почав дряпатись. Розбійник страшенно злякався, кинувся навтікача, а за дверима пес схопився й угородив йому зуби в ногу. Розбійник надвір, а тут осел як хвицне його. А від галасу прокинувся й півень на сідалі та як крикне: «Кукуріку!»
Тікає розбійник щодуху, прибігає до отамана та й каже:
—    Ох, пане отамане, там таке робиться! В хаті сидить страшнюча відьма! Як засичала на мене, як учепилась довгими пазурами — всю пику подряпала, а в дверях чоловік з ножем як штрикне мене в ногу! А надворі якесь чорне чудовисько як уперіщить мене довбнею! А вгорі сидить, мабуть, суддя, бо кричить: «Розбишаку сюди!» То я ледве вирвався.
Відтоді розбійники боялись і близько підійти до свого дому. А наші четверо музикантів так уподобали те  місце,  що не захотіли більше нікуди йти.

МІЗИНЧИК
Жив на світі бідний селянин. Якось увечері розпалював він вогонь у грубці, а жінка його саме пряла. Ось він і каже:
—    Сумно мені, що в нас нема дітей. У нашій хаті так тихо, а по сусідських он як гамірно та весело!
—    Атож,— зітхнула жінка,— якби нам хоч однісіньке, хоч завбільшки з мізинчик дитятко, і то б я була рада. Ми б його щиро любили!
І трапилось так, що жінка занедужала, а через сім місяців у неї знайшовся хлопчик. Був він гарненький і здоровенький, тільки невеличкий — завбільшки з палець. Вони й сказали:
—    Так і сталося, як ми бажали, є в нас тепер любе дитя, малесенький синочок.
І назвали хлоп'я Мізинчиком — адже воно було таке малесеньке.
Батько й мати добре годували й доглядали хлопчика, але він не підростав анітрішечки — лишався такий, як і народився. Та оченятка в нього були розумні, і незабаром став він кмітливий і спритний — хоч за що візьметься, в усьому йому щастить,
Одного разу зібрався Мізинчиків батько в ліс нарубати дров та й каже сам до себе:
—    От якби хто услід приїхав возом по дрова!
—    Таточку,— вигукнув Мізинчик,— я приїду возом, коли вам треба, не забарюсь і на хвилинку!
Батько тільки засміявся:
—    Як же ти поїдеш, такий маленький? Ти й віжок у руках не вдержиш.
—    Дарма, таточку, хай тільки мама запряже, а я сяду коневі у вухо і гукатиму, куди йому їхати.
—    Ну,  гаразд,— сказав,  усміхнувшись,  батько,— чом  не  спробувати?
Як настав час їхати, мати запрягла коня, посадовила Мізинчика йому в вухо, і почав малючок правувати, гукаючи:
—    Вйо, тпру, гаття!
І все йшло у нього як слід, наче в справжнього погонича: віз їхав просто до лісу.
Сталося так, що, коли Мізинчик загукав: «Гаття, гаття!», мимо проходили двоє чужих людей.
—    Що воно за мана? — сказав один чоловік.— їде віз, хтось погукує на коня, а на возі нікого не видно!
—    Тут щось непевне,— мовив другий.— Ходімо за цим возом і побачимо, де він зупиниться.
А віз приїхав просто в ліс, якраз до того місця, де Мізинчиків батько рубав дрова. Побачив Мізинчик батька та й гукає до нього:
—    Бачиш, таточку, ось я і приїхав возом! Тепер зсади мене.
Батько взяв лівою рукою коня за вуздечку, а правою вийняв з конячого вуха свого синочка, і той хвацько вмостився на соломинці.
Як побачили чужі люди Мізинчика, то з подиву їм аж дух захопило. Тоді один одвів другого трохи вбік і шепнув йому:
—    Слухай, це хлоп'я — справжній скарб для нас! Давай купимо його — будемо показувати по великих містах за гроші.
Підійшли вони до селянина й кажуть:
—    Продай нам цього малючка, йому в нас добре житиметься.
—    Ні,— відповів батько,— це мій любий синочок, я не продам його ні за які гроші в світі.
А Мізинчик, почувши, що його хочуть купити, виліз по одежі на плече батькові й шепоче йому на вухо:
—    Тату, віддай мене їм, я все одно вернуся до вас.
І батько продав його тим двом незнайомцям за добрі гроші.
—    Де тебе посадити? — запитали вони малого.
—    Посадіть мене собі на бриль, там я гулятиму собі та довкола поглядатиму. Я не впаду відтіль, не бійтесь.
Так вони й зробили. Мізинчик попрощався з батьком, і рушили в дорогу. Йшли вони, йшли, поки стало в полі вечоріти, а тоді хлоп'я і каже тим людям:
—    Зсадіть мене на землю, мені треба надвір.
—    Е, залишайся там,— відказав той, на чийому брилі він сидів.— Нічого мені не станеться. Адже буває, що й пташка на бриль капку впустить.
—    Ні,— сказав Мізинчик,— так не годиться, я знаю. Зсадіть мене швиденько додолу.
Тоді чоловік зняв з голови бриля і посадив малятко на полі край дороги. А воно стрибнуло поміж груддям сюди-туди, знайшло мишачу нірку і шасть у неї.
—    Бувайте здорові, панове, йдіть тепер додому без мене! — гукнуло воно й засміялося.
Ті підбігли до нірки, почали штрикати в неї паличкою, та дарма: Мізинчик залазив усе глибше й глибше, і коли вже зовсім смерклося, мусили чужинці, сердиті, з порожніми гаманцями, йти додому без нього.
А Мізинчик, як помітив, що ті вже пішли, видряпався з нірки. «В полі вже темно,— подумав він,— і поночі йти страшно, ще в'язи скручу або ногу зламаю». На щастя, поблукавши трохи, незабаром він знайшов порожню равликову шкаралупку.
—    От добре,— сказав малюк,— маю де спокійно переночувати,—і вліз туди.
Тільки був задрімав, аж чує — йдуть якісь двоє, і один каже:
—    Як би це нам у багатого попа гроші вкрасти?
—    Я вас навчу! — гукнув Мізинчик.
—    Що це? — перелякався злодій.— Чи не причулося мені? Наче хтось озвався!
Обидва стали й прислухались. А Мізинчик до них знову:
—    Візьміть мене з собою, я вам поможу!
—    А де ж ти?
—    Шукайте на землі, де чуєте голос,— відповів він.
Нарешті злодії знайшли його і підняли.
—    Ах ти ж, горобчику, як же ти нам поможеш? — запитали вони.
—    А так,— відказав він.— Я пролізу між гратами до попівської комори і подаватиму вам надвір усе, що захочете.
—    Гаразд,— сказали   вони,— побачимо,   що   з   цього  вийде.
Ось прийшли до попівського дому, Мізинчик заліз до комори та як закричить на все горло:
—    Чи ви хочете забрати все, що тут є?
Злодії полякалися і кажуть тихенько:
—    Та не кричи так, а то почують!
Але Мізинчик, ніби не зрозумів, кричить знову:
—    Ну що вам подавати? Все, що тут є?
Той крик розбудив наймичку, що спала в комірчині. Вона підвелася в ліжку й стала прислухатися. А злодії з переляку відбігли далеченько, та скоро оговталися. Вони подумали: «Це малюк хоче нас подражнити». Вернулися і шепочуть йому:
—    Годі жартувати, подавай, що там є.
Та Мізинчик знову закричав, скільки було голосу:
—    Я вам усе подам, тільки руки наставляйте!
Тепер наймичка розчула все як слід, схопилася з ліжка та до дверей. Злодії дременули навтікача, наче за ними сто вовків гналось, а наймичка, нікого не побачивши, пішла засвітити світло. Поки вона вернулась із свічкою, Мізинчик вибрався непомітно з комори й шмигнув у повітку на сіно. А наймичка обшукала всі закутки і, не знайшовши нікого, лягла знову спати, певна, що це їй просто примарилось.
Тим часом Мізинчик, умостившись гарненько в сіні, вирішив поспати до ранку, а тоді вже вернутися додому, до тата й мами. Але йому судилося ще натерпітись біди. Авжеж! Чимало є на світі горя й лиха!
Коли розвиднілось, наймичка встала нагодувати худобу. Найперше вона пішла в повітку, взяла оберемок сіна, а з сіном захопила й бідного Мізинчика.
Він так міцно спав, що й не чув, як його несли з сіном, і прокинувся лише тоді, коли опинився у роті в корови.
—    Ой лихо! — перелякано скрикнув Мізинчик.— Як же я потрапив у цю дивну сукновальню? — Але швидко здогадався, де він, і став берегтися, щоб не потрапити корові в зуби, бо тоді пропав би.
Нарешті йому пощастило якось прослизнути разом із пережованим сіном у шлунок корови.
—    У цій кімнаті забули зробити віконце,— сказав він,— сюди й сонечко не заглядає, і світла не засвітиш.
І взагалі помешкання Мізинчику не сподобалось, а тут іще в двері напихалося дедалі більше сіна, і бідоласі стало вже зовсім тісно. Нарешті його взяв страх, і він почав щосили кричати:
—    Досить мені сіна! Досить мені сіна!
А наймичка саме доїла корову. Почувши, що хтось кричить, а не видно нікого, та ще й кричить тим самим голосом, що й уночі кричало, вона так злякалася, що впала з ослінчика й розлила молоко. А тоді схопилась і щодуху побігла до господаря, репетуючи:
—    Ой лишенько, панотче, наша корова заговорила!
—    Чи ти не з'їхала з глузду? — мовив піп, а проте сам пішов до хліва подивитися, що там таке сталося.
Та ледве він ступив на поріг, як Мізинчик закричав знову:
—    Досить мені сіна! Досить мені сіна!
Тепер уже й сам піп злякався — подумав, що в корову вселився злий дух, а тому звелів її зарізати.
Корову зарізали, а шлунок, де сидів Мізинчик, викинули на смітник.
Мізинчик добре намучився, шукаючи виходу, та коли врешті йому пощастило вистромити голову, його спіткало нове лихо: біг мимо голодний вовк, ухопив шлунок і враз проковтнув ЙОГ.О.
Але Мізинчик і тут не розгубився. «Нічого,— подумав він,— якось до
мовлюся з вовком». І гукнув з вовчого черева:    > *
—    Вовчику любенький, я знаю одне місце, де тобі можна добряче поживитись!
—    А де ж це? — спитав вовк.
—    В отакій і отакій хаті, там є і пироги, й сало, й ковбаса, їж, хоч лусни, тільки треба залізти крізь дірку, в яку помиї виливають.
І точнісінько описав вовкові батькову хату.
Вовка не треба було вмовляти: тієї ж ночі проліз він діркою на кухню, тоді до комори і нажерся так, що мало не луснув. Тоді хотів утекти, але від їжі боки йому так розперло, що він уже не міг пролізти назад тим самим лазом.
Цього й сподівався Мізинчик. Одразу він зчинив страшенний галас у вовчому череві.
—    Ану замовкни! — крикнув вовк.— А то людей побудиш!
—    Еге, ти нажерся, то хай і я повеселюся,— відповів Мізинчик і знову зарепетував щосили.
Від галасу прокинулися батько й мати, прибігли до комори і зазирнули в щілину. Як побачили вони, що там вовчисько, то батько побіг одразу по сокиру, а мати по косу.
—    Стань за мною,— сказав батько матері, увійшовши до комори,— коли я його рубону і не вб'ю, ти косою розпанахай йому черево.
Почув Мізинчик батьків голос і гукнув:
—    Таточку, це я тут, я у вовчому череві!
Батько як почув, то страшенно зрадів:
—    Слава богу, наша люба дитина знайшлась.
І він звелів жінці поставити косу, щоб не поранити синка. А тоді замахнувся та як рубоне вовка по голові — так той і покотився.
Потім принесли ножа й ножиці, розпороли вовкові черево і витягли малюка.
—    Ох синочку наш дорогенький,— сказав батько,— як же ми з матінкою потерпали за тебе!
—    Еге, таточку, і я чимало набрався лиха в світі. Добре, хоч зараз на вільне повітря потрапив.
—    А де ж ти досі тинявся?
—    Ох, татусик, побував я і в мишачій норі, і в коров'ячому шлункові, і в вовчому череві. Тепер я від вас нікуди й на крок не ступлю.
—    А ми більш не продамо тебе ні за які скарби в світі,— сказали батько й мати, цілуючи й пригортаючи свого любого  Мізинчика.
Дали йому їсти й пити і справили нове вбрання, бо старе геть зносилося в мандрах.

Завітайте до нас:

Батьківські
поради

«Мандруємо Україною» всією родиною
Кожен регіон, кожне містечко чи селище мають свою історію, свої знаменні події. Про деякі з них вам зможуть розказати тільки старожили, але багато про що можна й прочитати. Чудовою подією минулого 2016 року став вихід першого та поки що єдиного в Україні путівника для дітей «Мандруємо У...
Грайся, навчайся та вчися дружити!
Унікальний продукт на українському ринку парні актівіті «Я+Ти». Що це таке? Це два блокноти створені спеціально для дитини та її друга. Усередині на дітей чекатимуть цікаві та незвичайні завдання на логіку, лічбу, читання, нестандартне мислення. Чому незвичайні? Бо не всі малюк зм...