Українська Русский

Бременські музиканти

Один чоловік мав осла, який багато років покірно возив йому лантухи до млина. Та під старість сили покинули осла, і він став нездатний до роботи. Тоді господар почав думати, як би здихатися його, щоб не годувати. Зрозумів осел, що лихим вітром віє, втік від господаря та й подався до Бремена. Там думав він стати вуличним музикою. От пройшов він трохи і бачить — лежить при дорозі пес гончак, висолопив язика і насилу дихає, наче після важкої гонитви.
Осел його й питає:
—    Агов, Хапку, чого ти так важко сопеш?
—    Ох,— відповів пес,— старий я став, що не день, то більш занепадаю на силі, на полювання ходити вже не можу, от мій хазяїн надумав мене вбити. А я втік од нього. Але як же мені тепер на хліб собі заробити?
—    Знаєш що,— сказав осел,— я йду ось до Бремена, хочу там стати музикою. Гайда зі мною, то й ти влаштуєшся музикантом. Я гратиму на лютні, а ти битимеш у барабан.
Пес радісно погодився, і  воші  пішли далі  разом.  Недовго  вони  йшли, коли дивляться — сидить при дорозі кіт, і такий сумний, наче три дні не їв нічого.
—    Ось і кіт-воркіт! — гукнув осел.— Гей, старий воркоте, що з тобою приключилося, чого насупився, наче середа на п'ятницю?
—    А чого ж мені веселому бути? — відповів кіт.— Постарів я, зуби затупились, уже радніший би на лежанці погрітися, ніж ганяти за мишами, от хазяйка, бач, і надумала мене втопити. Я ледве втік од неї. І що тепер мені робити? От коли б хто дав добру пораду.
—    Гайда з нами в Бремен, ти ж мастак давати нічні концерти, от і станеш вуличним музикантом.
Котові це сподобалося, і вони пішли далі втрьох. Ось ідуть троє втікачів повз одну оселю, а там на воротях сидить півень і кукурікає, аж луна розлягається.
—    Чого розкукурікався, наче тебе ріжуть? — запитав осел.— Що там таке сталося в тебе?
—    Та це я кукурікаю на гарну годину,— відказав півень,— бо завтра неділя, завітають гості, і наша господиня звеліла куховарці відрубати мені ввечері голову, а завтра зварити суп, гостей частувати. От я і горлаю, поки ще можу.
—    Слухай, гребенястий,— мовив осел,— ходімо з нами в Бремен. Все-таки краще, ніж отут прийняти смерть. Голос у тебе гарний, а як підеш із нами, то ми разом утнемо такої музики, що буде любо слухати.
Півневі сподобалась рада, і вони вже учотирьох рушили далі.
Але Бремен був далеко, за один день не дійти. Надвечір вони добулися до великого лісу і вирішили там переночувати. Осел і пес лягли під великим деревом, кіт заліз на гілля, а півень вилетів на самий вершечок, бо там почував себе найбезпечніше.
Але перш ніж заснути, він пильно озирнувся на всі чотири боки, і йому видалося, ніби вдалині блимає світельце. Він гукнув до своїх товаришів, мовляв, десь тут недалеко є оселя, коли видно світло.
—    То чого ж ми тут сидимо? — сказав осел.— Ходімо туди, бо притулок під деревом зовсім нікудишній.
Пес додав, що на вечерю не завадило б кілька маслаків та трохи м'яса на них, і друзі вирушили в дорогу, туди, де блимало світло. Що ближче вони підходили, то все яснішало, більшало те світло, аж нарешті опинилися біля розбійницького дому — це тут так яскраво світилося.
Осел, як найбільший серед них, підійшов до вікна  і  заглянув у дім.
—    Ну, сірий, що там видно? — запитав півень.
—    Ого, що я бачу! — відповів осел.— Стіл накритий білою скатертиною, на столі предобрі наїдки й напої, а навколо сидять розбійники і п'ють-їдять собі.
—    От би й нам так! — сказав півень.
—    Добре було б, що й казати! — погодився осел.
І почали вони радитись, як їм звідтіля розбійників прогнати. Думали, думали і нарешті придумали: осел передніми ногами стане на підвіконня, пес вискочить на осла, кіт на пса, а півень злетить котові на голову. Постававши так, вони в один голос завели свою музику: осел ревів, пес гавкав, кіт нявчав, півень кукурікав. Потім усі як гунуть крізь вікно в кімнату, аж шибки забряжчали.
Від цього гвалту перелякані розбійники посхоплювалися з-за столу, бо думали, що то якась мара, і, до краю перелякані, дременули в ліс.
А наше товариство посідало собі за стіл і почало напихатися так, ніби хотіло наїстись на цілий місяць.
Коли ті четверо музикантів наїлись, напились, то погасили світло і полягали спати, кому де зручніше. Осел ліг на купі гною, пес за дверима, кіт на припічку біля теплого попелу, а півень на сідалі. А що в дорозі всі добре натомилися, то скоро міцно поснули.
Десь після півночі розбійники побачили здалеку, що світло в домі погасло і все начебто затихло, то отаман і каже:
—    Та чого ми полякалися?
І послав одного глянути, що там у домі робиться.
Той пішов і роздивився, що біля хати все тихо, зайшов на кухню засвітити світло, побачив, як у темряві світяться котові очі, і подумав, що то дві жарини. Тоді взяв сірника і хотів запалити та й тицьнув коту в око. Але кіт таких жартів не любив. Він стрибнув розбійнику просто в обличчя, засичав, почав дряпатись. Розбійник страшенно злякався, кинувся навтікача, а за дверима пес схопився й угородив йому зуби в ногу. Розбійник надвір, а тут осел як хвицне його. А від галасу прокинувся й півень на сідалі та як крикне: «Кукуріку!»
Тікає розбійник щодуху, прибігає до отамана та й каже:
—    Ох, пане отамане, там таке робиться! В хаті сидить страшнюча відьма! Як засичала на мене, як учепилась довгими пазурами — всю пику подряпала, а в дверях чоловік з ножем як штрикне мене в ногу! А надворі якесь чорне чудовисько як уперіщить мене довбнею! А вгорі сидить, мабуть, суддя, бо кричить: «Розбишаку сюди!» То я ледве вирвався.
Відтоді розбійники боялись і близько підійти до свого дому. А наші четверо музикантів так уподобали те  місце,  що не захотіли більше нікуди йти.

МІЗИНЧИК
Жив на світі бідний селянин. Якось увечері розпалював він вогонь у грубці, а жінка його саме пряла. Ось він і каже:
—    Сумно мені, що в нас нема дітей. У нашій хаті так тихо, а по сусідських он як гамірно та весело!
—    Атож,— зітхнула жінка,— якби нам хоч однісіньке, хоч завбільшки з мізинчик дитятко, і то б я була рада. Ми б його щиро любили!
І трапилось так, що жінка занедужала, а через сім місяців у неї знайшовся хлопчик. Був він гарненький і здоровенький, тільки невеличкий — завбільшки з палець. Вони й сказали:
—    Так і сталося, як ми бажали, є в нас тепер любе дитя, малесенький синочок.
І назвали хлоп'я Мізинчиком — адже воно було таке малесеньке.
Батько й мати добре годували й доглядали хлопчика, але він не підростав анітрішечки — лишався такий, як і народився. Та оченятка в нього були розумні, і незабаром став він кмітливий і спритний — хоч за що візьметься, в усьому йому щастить,
Одного разу зібрався Мізинчиків батько в ліс нарубати дров та й каже сам до себе:
—    От якби хто услід приїхав возом по дрова!
—    Таточку,— вигукнув Мізинчик,— я приїду возом, коли вам треба, не забарюсь і на хвилинку!
Батько тільки засміявся:
—    Як же ти поїдеш, такий маленький? Ти й віжок у руках не вдержиш.
—    Дарма, таточку, хай тільки мама запряже, а я сяду коневі у вухо і гукатиму, куди йому їхати.
—    Ну,  гаразд,— сказав,  усміхнувшись,  батько,— чом  не  спробувати?
Як настав час їхати, мати запрягла коня, посадовила Мізинчика йому в вухо, і почав малючок правувати, гукаючи:
—    Вйо, тпру, гаття!
І все йшло у нього як слід, наче в справжнього погонича: віз їхав просто до лісу.
Сталося так, що, коли Мізинчик загукав: «Гаття, гаття!», мимо проходили двоє чужих людей.
—    Що воно за мана? — сказав один чоловік.— їде віз, хтось погукує на коня, а на возі нікого не видно!
—    Тут щось непевне,— мовив другий.— Ходімо за цим возом і побачимо, де він зупиниться.
А віз приїхав просто в ліс, якраз до того місця, де Мізинчиків батько рубав дрова. Побачив Мізинчик батька та й гукає до нього:
—    Бачиш, таточку, ось я і приїхав возом! Тепер зсади мене.
Батько взяв лівою рукою коня за вуздечку, а правою вийняв з конячого вуха свого синочка, і той хвацько вмостився на соломинці.
Як побачили чужі люди Мізинчика, то з подиву їм аж дух захопило. Тоді один одвів другого трохи вбік і шепнув йому:
—    Слухай, це хлоп'я — справжній скарб для нас! Давай купимо його — будемо показувати по великих містах за гроші.
Підійшли вони до селянина й кажуть:
—    Продай нам цього малючка, йому в нас добре житиметься.
—    Ні,— відповів батько,— це мій любий синочок, я не продам його ні за які гроші в світі.
А Мізинчик, почувши, що його хочуть купити, виліз по одежі на плече батькові й шепоче йому на вухо:
—    Тату, віддай мене їм, я все одно вернуся до вас.
І батько продав його тим двом незнайомцям за добрі гроші.
—    Де тебе посадити? — запитали вони малого.
—    Посадіть мене собі на бриль, там я гулятиму собі та довкола поглядатиму. Я не впаду відтіль, не бійтесь.
Так вони й зробили. Мізинчик попрощався з батьком, і рушили в дорогу. Йшли вони, йшли, поки стало в полі вечоріти, а тоді хлоп'я і каже тим людям:
—    Зсадіть мене на землю, мені треба надвір.
—    Е, залишайся там,— відказав той, на чийому брилі він сидів.— Нічого мені не станеться. Адже буває, що й пташка на бриль капку впустить.
—    Ні,— сказав Мізинчик,— так не годиться, я знаю. Зсадіть мене швиденько додолу.
Тоді чоловік зняв з голови бриля і посадив малятко на полі край дороги. А воно стрибнуло поміж груддям сюди-туди, знайшло мишачу нірку і шасть у неї.
—    Бувайте здорові, панове, йдіть тепер додому без мене! — гукнуло воно й засміялося.
Ті підбігли до нірки, почали штрикати в неї паличкою, та дарма: Мізинчик залазив усе глибше й глибше, і коли вже зовсім смерклося, мусили чужинці, сердиті, з порожніми гаманцями, йти додому без нього.
А Мізинчик, як помітив, що ті вже пішли, видряпався з нірки. «В полі вже темно,— подумав він,— і поночі йти страшно, ще в'язи скручу або ногу зламаю». На щастя, поблукавши трохи, незабаром він знайшов порожню равликову шкаралупку.
—    От добре,— сказав малюк,— маю де спокійно переночувати,—і вліз туди.
Тільки був задрімав, аж чує — йдуть якісь двоє, і один каже:
—    Як би це нам у багатого попа гроші вкрасти?
—    Я вас навчу! — гукнув Мізинчик.
—    Що це? — перелякався злодій.— Чи не причулося мені? Наче хтось озвався!
Обидва стали й прислухались. А Мізинчик до них знову:
—    Візьміть мене з собою, я вам поможу!
—    А де ж ти?
—    Шукайте на землі, де чуєте голос,— відповів він.
Нарешті злодії знайшли його і підняли.
—    Ах ти ж, горобчику, як же ти нам поможеш? — запитали вони.
—    А так,— відказав він.— Я пролізу між гратами до попівської комори і подаватиму вам надвір усе, що захочете.
—    Гаразд,— сказали   вони,— побачимо,   що   з   цього  вийде.
Ось прийшли до попівського дому, Мізинчик заліз до комори та як закричить на все горло:
—    Чи ви хочете забрати все, що тут є?
Злодії полякалися і кажуть тихенько:
—    Та не кричи так, а то почують!
Але Мізинчик, ніби не зрозумів, кричить знову:
—    Ну що вам подавати? Все, що тут є?
Той крик розбудив наймичку, що спала в комірчині. Вона підвелася в ліжку й стала прислухатися. А злодії з переляку відбігли далеченько, та скоро оговталися. Вони подумали: «Це малюк хоче нас подражнити». Вернулися і шепочуть йому:
—    Годі жартувати, подавай, що там є.
Та Мізинчик знову закричав, скільки було голосу:
—    Я вам усе подам, тільки руки наставляйте!
Тепер наймичка розчула все як слід, схопилася з ліжка та до дверей. Злодії дременули навтікача, наче за ними сто вовків гналось, а наймичка, нікого не побачивши, пішла засвітити світло. Поки вона вернулась із свічкою, Мізинчик вибрався непомітно з комори й шмигнув у повітку на сіно. А наймичка обшукала всі закутки і, не знайшовши нікого, лягла знову спати, певна, що це їй просто примарилось.
Тим часом Мізинчик, умостившись гарненько в сіні, вирішив поспати до ранку, а тоді вже вернутися додому, до тата й мами. Але йому судилося ще натерпітись біди. Авжеж! Чимало є на світі горя й лиха!
Коли розвиднілось, наймичка встала нагодувати худобу. Найперше вона пішла в повітку, взяла оберемок сіна, а з сіном захопила й бідного Мізинчика.
Він так міцно спав, що й не чув, як його несли з сіном, і прокинувся лише тоді, коли опинився у роті в корови.
—    Ой лихо! — перелякано скрикнув Мізинчик.— Як же я потрапив у цю дивну сукновальню? — Але швидко здогадався, де він, і став берегтися, щоб не потрапити корові в зуби, бо тоді пропав би.
Нарешті йому пощастило якось прослизнути разом із пережованим сіном у шлунок корови.
—    У цій кімнаті забули зробити віконце,— сказав він,— сюди й сонечко не заглядає, і світла не засвітиш.
І взагалі помешкання Мізинчику не сподобалось, а тут іще в двері напихалося дедалі більше сіна, і бідоласі стало вже зовсім тісно. Нарешті його взяв страх, і він почав щосили кричати:
—    Досить мені сіна! Досить мені сіна!
А наймичка саме доїла корову. Почувши, що хтось кричить, а не видно нікого, та ще й кричить тим самим голосом, що й уночі кричало, вона так злякалася, що впала з ослінчика й розлила молоко. А тоді схопилась і щодуху побігла до господаря, репетуючи:
—    Ой лишенько, панотче, наша корова заговорила!
—    Чи ти не з'їхала з глузду? — мовив піп, а проте сам пішов до хліва подивитися, що там таке сталося.
Та ледве він ступив на поріг, як Мізинчик закричав знову:
—    Досить мені сіна! Досить мені сіна!
Тепер уже й сам піп злякався — подумав, що в корову вселився злий дух, а тому звелів її зарізати.
Корову зарізали, а шлунок, де сидів Мізинчик, викинули на смітник.
Мізинчик добре намучився, шукаючи виходу, та коли врешті йому пощастило вистромити голову, його спіткало нове лихо: біг мимо голодний вовк, ухопив шлунок і враз проковтнув ЙОГ.О.
Але Мізинчик і тут не розгубився. «Нічого,— подумав він,— якось до
мовлюся з вовком». І гукнув з вовчого черева:    > *
—    Вовчику любенький, я знаю одне місце, де тобі можна добряче поживитись!
—    А де ж це? — спитав вовк.
—    В отакій і отакій хаті, там є і пироги, й сало, й ковбаса, їж, хоч лусни, тільки треба залізти крізь дірку, в яку помиї виливають.
І точнісінько описав вовкові батькову хату.
Вовка не треба було вмовляти: тієї ж ночі проліз він діркою на кухню, тоді до комори і нажерся так, що мало не луснув. Тоді хотів утекти, але від їжі боки йому так розперло, що він уже не міг пролізти назад тим самим лазом.
Цього й сподівався Мізинчик. Одразу він зчинив страшенний галас у вовчому череві.
—    Ану замовкни! — крикнув вовк.— А то людей побудиш!
—    Еге, ти нажерся, то хай і я повеселюся,— відповів Мізинчик і знову зарепетував щосили.
Від галасу прокинулися батько й мати, прибігли до комори і зазирнули в щілину. Як побачили вони, що там вовчисько, то батько побіг одразу по сокиру, а мати по косу.
—    Стань за мною,— сказав батько матері, увійшовши до комори,— коли я його рубону і не вб'ю, ти косою розпанахай йому черево.
Почув Мізинчик батьків голос і гукнув:
—    Таточку, це я тут, я у вовчому череві!
Батько як почув, то страшенно зрадів:
—    Слава богу, наша люба дитина знайшлась.
І він звелів жінці поставити косу, щоб не поранити синка. А тоді замахнувся та як рубоне вовка по голові — так той і покотився.
Потім принесли ножа й ножиці, розпороли вовкові черево і витягли малюка.
—    Ох синочку наш дорогенький,— сказав батько,— як же ми з матінкою потерпали за тебе!
—    Еге, таточку, і я чимало набрався лиха в світі. Добре, хоч зараз на вільне повітря потрапив.
—    А де ж ти досі тинявся?
—    Ох, татусик, побував я і в мишачій норі, і в коров'ячому шлункові, і в вовчому череві. Тепер я від вас нікуди й на крок не ступлю.
—    А ми більш не продамо тебе ні за які скарби в світі,— сказали батько й мати, цілуючи й пригортаючи свого любого  Мізинчика.
Дали йому їсти й пити і справили нове вбрання, бо старе геть зносилося в мандрах.

Завітайте до нас:

Батьківські
поради

Грайся, навчайся та вчися дружити!
Унікальний продукт на українському ринку парні актівіті «Я+Ти». Що це таке? Це два блокноти створені спеціально для дитини та її друга. Усередині на дітей чекатимуть цікаві та незвичайні завдання на логіку, лічбу, читання, нестандартне мислення. Чому незвичайні? Бо не всі малюк зм...
Книжкові скарби
Для чого потрібні скарбнички? Правильно, щоб зберігати найцінніше. А для турботливих батьків немає нічого ціннішого, аніж посмішка їхніх дітей. Ховати посмішки до скарбничок – задум, прямо скажемо, не дуже, інша справа – ховати те, що ці посмішки викликає! «Скарбничка віршів&r...