Українська Русский

Безневинна прогулянка

Жила~була на світі принцеса, і їй було всього чотири роки. Звали її Анна Іоланта Ізабелла Єлизавета Марія Катріна Інес Беатріс. Імен, звичайно, забагато, але і хрещених у принцеси теж було чимало. Сама ж вона звала себе Белла. Вона була ще маленька, і це ім'я було їй якраз в пору.
Принцеса жила з батьком і матір'ю в королівському замку, який стояв на краю Великого лісу.
Щовечора вона купалася у великій мармуровій ванні в красивою ванній кімнаті. Рівно в сім приходила нянька і вела принцесу з саду, де та грала на квітучій галявині. Але маленькі діти, виявляється, смышленее, ніж ми, дорослі, про них думаємо. Ось і у принцеси Белли теж були свої таємні помисли.
- Чому я повинна лягати спати зранку, коли всі дорослі ще гуляють, розмовляють і веселяться? - сказала принцеса самій собі. - Не хочу, щоб мене укладали так рано!
Вона озирнулась і помітила місток, перекинутий через струмочок. На іншому березі була стежка, яка вела в Дрімучий ліс і губилася там за деревами. Маленька принцеса тихенько сиділа серед квітів і грала камінчиками, які знайшла в траві. Нянька знала, що дівчинка в надійному місці, і тому вирішила відійти на хвилинку в замок - поговорити через віконце з куховаркою. Але тільки вона відвернулася, як Белла схопилася і з усіх своїх маленьких ніжок помчала через місток - прямо в ліс. Вона бігла і бігла, доки не опинилася в зарослих мохом частіше. З усіх боків її оточували височенні сосни. Від швидкого бігу принцеса розчервонілася і важко дихала.
- Ой, як тут чудово і красиво! - вигукнула вона і сплеснула руками. - Але, уф, як же мені жарко!
На принцесі було біле шовкове платтячко. На шиї - довге намисто з круглих білих перлин, а на розпущених світлих волоссі - маленька золота корона, сверкавшая дорогоцінними каменями. На ніжках її були білі шовкові панчішки і розшиті білі шовкові туфельки. Белла розстебнула всі гудзики на сукні і стягнув його вниз.
- Спершу треба його акуратно скласти, - голосно сказала вона сама собі, - як вчила мене робити нянюшка.
Принцеса обережно згорнула плаття і поклала його на камінь. Залишившись в одній сорочці, вона розсміялася від задоволення.
- Як приємно і прохолодно! - Белла поплескала себе по грудях, а потім сіла на землю і подивилася вгору на дерева. - Які ж ви величезні! - вигукнула вона, закинувши голову так, щоб їй було видно верхівки сосен.
- Ми старі, дуже старі! - пролетів шепіт по кронах дерев. - Ми стільки всього бачили-перевидели! Багато принцес зросла, постаріло і померло на нашому століттю, а потім з'являлися нові.
- Зате ви не можете бігати, як я! - крикнула дівчинка, піднялася і побігла далі вглиб лісу.
Але в туфельках на високих підборах вона спіткнулася і впала. Тоді Белла села і зняла черевики й панчохи.
- Нехай полежать тут, я потім за ними повернуся! - розсудила вона і акуратно поставила туфельки - одну поряд з іншого - на складені разом панчішки. - Як приємно бігати босоніж! - вигукнула вона, і її рожевенькі ніжки знову замиготіли треба мохом.
В лісі було так чудово! Сонце ще стояло високо і сяяло щосили, кинувши крізь гілки на землю мільйони золотих променів. За деревами під горою блищало і блищало неспокійними срібними бризками озеро. Навколо було тихо-тихо. Аромат сосен і ялин, проносячись хвилями в теплому повітрі, лоскотав ніс.
- Як чудово пахне! - прошепотіла маленька принцеса і вдихнула глибоко. - Краще, ніж духи в маминій спальні, краще, ніж ладан церкви.
І ось дівчинка вийшла на укіс, де розрісся малинник. Ягоди вже дозріли, і вона почала збирати їх і є.
Раптом її босі ніжки на те, що наступили, і в ту ж мить перед нею як з-під землі з'явилася постала на хвіст гадюка і втупилася на крихітку своїми жовтими очима, роздвоєний зміїний язик загрозливо ворушився.
- А ти хто така? - запитала принцеса і опустила руку, якої вже було потяглася за ягодами. - Ну і погляд у тебе! А як ти здорово язичком ворушиш! Я теж вмію показувати мову, дивись! - І Белла висунула свій маленький гостренький язичок.
Змія опустилася і згорнулася кільцем навколо ніг дівчинки.
- Яка ти гарна! - сказала, нагинаючись, принцеса. - У тебе така блискуча шкіра, і ти так дивно извиваешься! Давай потанцюємо!
І - о диво! - змія мовби теж посміхнулася у відповідь дивною, лиховісною посмішкою, а потім почала свиваться кільцями на моху. Маленька принцеса задерла сорочку, ледь достававшую їй до колін, і заспівала:
Не біжи, а пострибай на купині,
Потанцюй, потанцюй на мысочках!
Її маленькі акуратні ніжки виробляли дуже кумедні па, а ручки вона тримала високо над головою і сміялася від чистого серця. Змія була так захоплена цим танцем, що й сама свивалась на землі в замысловатейшие фігури.
Але раптом вона втомилася, витяглася на всю довжину і з шурхотом зникла в кущах малини.
- Ага! Ти вже втомилася! - крикнула Белла їй услід. - А я ні! Я ні!
І вона закрутилася по моху, співаючи все голосніше і голосніше:
Не біжи, а пострибай на купині,
Потанцюй, потанцюй на мысочках!..
Нарешті принцеса зупинилася і знову взялася збирати малину, а наївшись досхочу, стала класти ягоди в ліву долоньку.
- Це для мами і нянечки, - сказала вона і пішла далі.
Але не встигла вона зробити й кілька кроків, як почула, що хтось з тріском пробирається крізь кущі.
- Це напевно нянюшка прийшла, хоче укласти мене в ліжко!
Але це виявилася зовсім не нянюшка, а здоровенний ведмідь, він зупинився віддалік і дивився на дівчинку маленькими хитрими оченятами.
- Ой, ви тільки подивіться на цього телепня! - вигукнула принцеса. - Яка огроменная собачища! Як шкода, що у мене немає хлібці, пригостити тебе! А малину ти їси? - запитала вона і простягнула долоньку. - Хочеш ягід, друже мій? - запропонувала вона ласкаво. - Більше мені тебе пригощати нічим.
Ведмідь перевальцем підійшов до дівчинки і з'їв ягоди, які вона йому дала. Він обережно облизав маленькі пальчики, а потім з цікавістю подивився на принцесу.
- І як тобі не жарко в такій товстій шубі в літню спеку? - здивувалася принцеса і провела ручкою по густій ведмежій шкурі. - Бідний маленький телепень! - додала вона лагідно і поцілувала ведмедя в ніс. - Ти, напевно, запарився! А шкуру зняти і покласти камінчик, як я моє платтячко, не можеш.
Ведмідь тихенько загарчав і потерся про дівчинку, а потім раптом розвернувся і пробурчав щось, чого вона не зрозуміла. І тут же з кущів викотилися стрімголов два ведмедика. Вони були схожі на дві великі живі муфти, грайливі і незграбні, але такі кумедні - очей не відірвати!
- Ой, які ж ви чудні! - вигукнула принцеса. Вона опустилася на коліна і обняла їх.
- Це твої дітки? - запитала вона великого ведмедя. Той лагідно посміхнувся, немов хотів сказати: «Так, сама бачиш».
- А у мене не залишилося ягід, щоб їх пригостити, - засмутилася принцеса. - Але ідіть за мною, я покажу вам, де вони ростуть, і ви самі зберете, скільки захочете.
Принцеса побігла вперед, а ведмідь з ведмежатами заковыляли слідом.
- Ось тут! - сказала Белла, коли вони прийшли в малинник. - Тут ви наїстеся відмінною соковитою малини.
Вона розвела гілки і показала ягоди.
- Налетайте, малята! - покликала вона ведмежат.
І ті кинулися до неї з усіх лап, так що дівчинка ледь втрималася на ногах.
У ведмежат очі розбігалися - так багато довкола було смачною, соковитою малини! Вони накинулися на ягоди і жадібно почали їсти - аж надто їм хотілося проковтнути побільше.
- Ну-ну! Уймитесь, малята! - спробувала заспокоїти їх принцеса, але ведмежата все далі забиралися в кущі.
Ведмідь ішов за ними слідом і досить бурчав, немов говорив: «Яка добра маленька дівчинка, вона допомогла моїм синам знайти малину!»
Але тут ведмежата посварилися з-за гілки, посипаної ягодами. Вони накинулися один на одного, почали кусатися і дряпатися.
Старий ведмідь хотів розтягнути забіяк, але ті побігли в ліс, і йому довелося наздоганяти їх.
Залишившись одна, принцеса пішла далі по лісі, наспівуючи на ходу:
Всяка пичужка, що в лісі живе,
Радісно і дзвінко пісеньки співає.
Обережно, пташки, будьте напоготові,
І побачивши яструба - ні гу-гу!
Раптом пролунав пташиний клекіт. Белла зупинилася, витягнула шийку і прислухалася.
І в ту ж мить почула над головою шум крил. Хтось смикнув дівчинку за волосся, і вона відчула, як корона злетіла у неї з голови.
- Ой, моя прекрасна корона! - закричала принцеса і обома ручками схопилася за голову.
Вона підняла погляд і побачила високо на дереві чорного ворона, він тримав у дзьобі її корону.
- Віддай! - крикнула принцеса птиці. - Ніхто не дозволяв тобі брати мою золоту корону!
- Тихіше, дівчинка! - відповів ворон. Він поклав корону в гніздо, а сам сів на краю і почав роздивлятися принцесу. - Не для себе я взяв твою корону, а для моїх бідолашних пташенят: у них зовсім немає іграшок.
- Так у тебе є діти? - запитала принцеса. - Де ж вони?
- Тут, у гнізді, - прокаркал ворон. - Вони ще не вміють літати.
- Покажи мені своїх пташенят! - попросила принцеса і заплескала в долоні. - Я так люблю маленьких діточок!
Ворон пірнув у гніздо і через секунду звідти показалися чотири чорних пташеня.
- Це твої діти? - здивувалася принцеса. - Які бридкі!
- Бридкі?! - розсердився ворон. - Так у тебе немає ніякого смаку!
- Я ще така маленька, - зітхнула принцеса. - Всього чотири рочки. Може, я ще не все розумію.
- Та вже, схоже на те, - пробурчав ворон.
- А твої птенчики вміють співати? - запитала принцеса.
- Вони ще не закінчили навчання, але голоси у них прекрасні, - відповів ворон.
- Ой, будь ласка, нехай вони заспівають мені що-небудь! - попросила принцеса і стиснула кулачки від нетерпіння. - Мені так хочеться почути, як вони співають!
- Тоді почекай трохи, - сказав ворон. - Спершу я допоможу їм розспіватися.
Принцеса здогадалася, що ворон в гнізді давав пташенятам настанови - вони так раскаркались, що, здавалося, вже ніколи не вгамуються. Але ось вони примовкли, ворон злетів на край гнізда, а по обидві сторони від нього сіла по парочці пташенят, і вони почали:
Кар, кар, кар.
Дружно ми співаємо.
Кар, кар, кар.
Співаками прослывем!
- Це все? - злякано запитала принцеса.
- Можемо заспівати ще раз, - запропонував ворон.
- Ні, спасибі, - подякувала принцеса. - Я не можу більше чекати, мені треба повернутися додому до заходу сонця! - І вона побігла з гори вниз - туди, де крізь стовбури дерев блищало озеро.
У вечірньому світлі воно здавалося ще світліше. Принцесі захотілося подивитися, що там, на березі. Сонце ще нижче опустилася до горизонту, і блищало озеро, немов великий срібний щит, гладь його покривали білі латаття, серед яких плавали дикі лебеді.
- Ах, які гарні квіточки! - вигукнула маленька принцеса і хотіла було зіскочити на великий зелений лист, щоб нарвати латаття...
Але тут до неї з очеретів виплив лебідь.
- Не заходь у воду! Не заходь у воду, маленька гарненька дівчинка! - крикнув він і витягнув до принцеси довгу шию. - Потонеш! Сідай-но краще мені на спину, я пропливу серед квітів, і ти зможеш зірвати їх стільки, скільки захочеш.
Пропозиція принцесі дуже сподобалося. Вона вилізла на спину лебедю, зняла з себе намисто і одягла його, наче віжки, птиці на шию. Лебідь швидко поплив по воді. На ніжки принцеси летіли бризки, але вона тільки сміялася: адже це була така приємна прохолода! Вони пропливли повз латаття, і Белла набрала повну оберемок квітів. Посеред озера перебував острівець, де росли великі дуби і схожі на піраміди кущі ялівцю.
- Хочу туди! - Принцеса вказала пальчиком на острівець. - Сяду там на травичку і сплету собі вінок.
Лебідь пронісся по воді і завмер у плоских каменів, з яких легко можна було перестрибнути на берег.
Принцеса зіскочила у нього зі спини і поспішила в тінь під деревами.
- Ти забула своє намисто! - окликнув її лебідь.
- Залиш його собі на пам'ять! - відповіла принцеса, махнула птиці рукою і покрокувала до дуба.
Там вона сіла у високу траву і почала плести вінок. Але у неї нічого не виходило. По-перше, у неї не було мотузочки, щоб зв'язати стебла квітів, а по-друге, латаття швидко зів'яли. Їм не сподобалося, що їх вирвали з води, і їх важкі головки сумно поникли.
Маленька принцеса старалася як могла, але у неї так нічого і не вийшло. В кінці кінців вона кинула квіти на землю і розплакалася. А почувши свій власний плач, ще більше засмутилася і, закривши обличчя руками, стала плакати все голосніше і голосніше. Раптом почувся шелест крил, Белла відняла руки від обличчя і побачила величезну птицю, яка приземлилася перед нею і дивилася на нього суворим поглядом.
- Що ти за дивна курка? - запитала дівчинка і подивилася на птицю. - Таких великих курей немає навіть в замку мого тата.
- Я зовсім не курка, - відповідала птах, гордо піднявши голову. - Я - орел, самий головний і сильний серед всіх птахів у небі, он моє гніздо - там, на скелі. Я звик жити на самоті і сподівався, що ніколи людські діти мене не потривожать. Але ось є ти, сидиш тут і плачеш так, що моїх пташенят перелякала, а вони тільки-тільки почали засипати. Забирайся звідси! Тобі тут не місце!
- Але куди ж я піду? - схлипуючи, запитала принцеса. - Адже я так далеко пішла від дому! А сонце скоро сяде, і тоді все у замку перепугаются, якщо не знайдуть мене.
- Гаразд, я тобі допоможу, - сказав орел. - Тут тобі не можна залишатися. Сідай мені на спину, і я віднесу тебе додому. Але поквапся, бо мої пташенята не люблять залишатися вночі одні.
Принцеса поспішила піднятися орлу на спину, і той обережно піднявся на скелю над озером.
- Спочатку я повинен сказати пару слів моїм малюкам! - пояснив він і полетів назад до свого гнізда, яке влаштував на кущі, росшем на скелі.
У гнізді лежали два голих пташеня. Зачувши шелест крил, вони відкрили дзьоби в очікуванні частування.
- Ну-ну, - сказав їм орел. - Заспокойтесь-ка! Ви вже достатньо отримали. Лежите тепер смирно і чекайте, коли я повернуся. Я тільки злітаю разок і віднесу цього человечьего дитинча, щоб вона більше не турбувала нас своїм плачем.
Потім орел підхопив принцесу і злетів високо в небо.
Спершу у Бели трохи закрутилася голова, але незабаром вона осміліла, зважилася подивитися вниз і зрозуміла, яке дивовижне їй випало пригода.
Сонце спускалося все нижче та нижче, в його вечірніх променях все небо світилося золотом. Тут і там на землі миготіли білі точки - це були села, замки і церкви, а іноді показувалися гладкі блискучі плями, немов хтось залишив у траві дзеркало, - це були лісові озера. Повітря було на диво легким і чистим, набагато легше і чистіше, ніж внизу, біля землі. Маленька принцеса розкинула руки і голосно закричала від радості.
- Ну ти і розшумілась! - сказав їй орел з докором. - Тримайся-но гарненько, я починаю спускатися. Бачиш, он він - замок твого батька.
Принцеса подивилася вниз, але не дізналася рідний дім. Їй здалося, що вона бачить маленьку іграшку, забуту посеред лісу. Але скоро вона различила чотири вежі, і більше вже не сумнівалася, що це її рідний замок.
Із запаморочливою швидкістю летів орел до парку. Він приземлився на початку довгої алеї, що вела до замку.
- Ну ось, тепер ти вдома, - сказав він. - Залишайся тут і більше не турбуй нас в самоті.
- Але що ж мені дати тобі в подяку за допомогу? - запитала принцеса.
Вона все ще трохи побоювалася цієї важливої птиці.
- Ой, знаю! - вигукнула вона і стягнув з себе сорочку. - Це остання одяг, яка у мене залишилася. Думаю, з неї можна зшити мережані сорочечки для твоїх неоперених орлят.
Орел нічого не відповів, взяв сорочку в дзьоб, розправив крила і незабаром зник за лісами.
І ось принцеса залишилася в парку зовсім голенькая.
Як добре, що вона встигла повернутися додому до настання темряви! Белла поспішила по алеї до флигелю, де знаходилася її спальня.
Раптом вона помітила, як щось світиться між дерев.
- Що це там таке? - здивувалася дівчинка і завмерла на місці.
Це був молодий місяць. Прекрасна новонароджена місяць зійшов ще на червоному вечірньому небі, немов срібний серп. Ніколи раніше принцеса не бувала в парку так пізно і жодного разу не бачила місяць. «Який він далекий і прекрасний», - подумала Белла і низько вклонилася місяця.
На мить вона завмерла в уклоні, щоб висловити місяцю свою повагу, а потім повернулася і бігом кинулася у палац...
А там панував страшний переполох - принцеса пропала! Її шукали всюди: у парку, в лісі, в горах... Король і королева гірко плакали: а раптом вони більше ніколи не побачать свою маленьку доньку?
Белла тихо відкрила двері, пробігла босими ніжками по підлозі і обняла батьків.
- А ось і я! Я повернулася! - вигукнула вона і розсміялася.
- Дорога, улюблена донечко! - ахнула королева. - Але тобі ж нічого немає! Куди ти справи всю свою одежу?
Принцеса боязко подивилася на своє голенькое тільце.
- Право, не знаю, - відповіла вона збентежено. - Тільки не сваріть мене, адже мені було так весело!

Завітайте до нас:

Батьківські
поради

Народний календар у листопаді
4 листопада — Казанський день, Святкування  ікони Казанської Божої Матері. 5 листопада — Якова. Якщо цього дня піде град або снігова крупа, то на Мотрону (22) почнеться справжня зима. 8 листопада — Дмитра, Змитра. Поминки предків, дідів день. 10 листопада — Пара...
День Ангела. Листопадові імена
1 листопада — Марта, Іван; 2 — Артем, Клавдія, Герасим; 3 — Юлія, Іван, Іларіон, Антоніна; 4 — Олександр, Анна, Федора, Костянтин; 5 — Яків, Ничипір, Серафима, Гнат; 6 — Опанас, Степанида; 7 — Параска, Маркіян; 8 — Опанас...