Байбак-мандрівник

4
По діброві рано-зранку
Рознесла сорока вість,
Що притупав на світанку
Надзвичайно дивний гіст

Він із торбою на спині
Сам кошлатий, як ведмідт,
Їжака в кущах зустріне,
З переляку аж свистить

То під кущиком приляже,
То з листочків п'є росу
«Наберу гостинців, — каже,
Та й додому віднесу».

Стурбувався дятел в листі:
— Як це сам блукає гість?

У мурашник може влізти

Чи грибок отруйний з'їсть.

З гілки білка підхопила:
— Сором так вітать гостей!
Я б сама його водила,
Якби хто глядів дітей.

Збіглись звірі і звірята.
З хащі заєць виткнув ніс.
— Нас не треба умовляти!

Ми покажем гостю ліс.

І пішли за байбаком,
Хто ізбоку, хто слідком.
— Ви, будь ласка, подивіться

Ось берізки, ось дуби.
А ось тут ростуть суниці,
А он там у нас гриби.
В   лісі дибає байбак,
Не надивиться ніяк.

Обходив усі кутки —
І галявини, й ярки.
Заглядав і вглиб діброви,
Де живуть сердиті сови.

І з колючим їжаком
Зустрічався під дубком.
Чув, як горлиця туркоче,
Мов от-от заплакать хоче.

І весь час птахи та звірі
З ним були привітні й щирі.

Навіть мовила лисиця:
— Гостя їсти не годиться!

А борсук — сердитий дід,
Завжди злий на цілий світ,
Раптом гостю буркнув з ями:
— Чи не родичі ми з вами?

Так прожив байбак два тижні,
Бачив речі дивовижні,
Та й сказав собі самому:
— Чи не час мені додому?

Тут всі звірі поодинці
Принесли йому гостинці.
Білка — жолудь, дятел — шишку,
А сова — маленьку мишку.

Гарно склали все в торбину,
Проводили на стежину
І сказали: — йди здоров!
Приїжджай у гості знов!