Байбак-мандрівник

2
Ходить вітер ген в ярузі,
Гріє сонце білий світ.
Навпростець мандрують друзі,
Витирають з носа піт.

От так спека! Ну і спека!
Пил кружляє по степах.
— Ще далеко? Ще далеко? —
В байбака пита ховрах.

Випив він роси баклажку,
З'їв із торби всі харчі.
— Ох, як жарко! Ох, як важко!
Тільки й стогне ідучи.

Враз байбак примружив очі,
Аж на хвостик сів на мить,
Та як скрикне: — Ой, мигоче!
Щось на обрії блищить!

Це і є, звичайно, річка.
Наша річка степова.
Подивися — он травичка,
А навколо дерева!

Зараз ми плотом поїдем. —
І вперед помчав бігцем,
А ховрах подибав слідом
З невдоволеним лицем.

І давай бурчать на друга:
— Ех ти, горе-мандрівник!

Полину блищить там смуга,

А струмок твій зовсім зник!

Взагалі, потрібно дуже
Стільки бігать за струмком...
Ні, сиди вже дома, друже,
Як родився байбаком.

Ну, а я піду на ниву:
Я в цю пору їсти звик!
Прощавай! Живи щасливо! —
Писнув двічі та й утік.

А байбак спинивсь в ярузі,
Стиснув лапки у журбі.
— Отакі бувають друзі! —

Сумно мовив сам собі. —

Та хоч я стомивсь до краю
І не чую ніг давно,
Свій струмок я відшукаю,
Попливу ним все одно.