Білий тюлень

Усі ці події відбулися багато років тому на острові Св. Павла, в місцевості, що має назву Навосточна (Північно-Східний мис), далеко-далеко в Берінговому морі. Ліммершін, зимовий корольок, розповів мені цю історію: шторм загнав його на снасті пароплава, який плив у Японію, і я відніс його до себе в каюту, кілька днів відігрівав і годував, поки він, нарешті, зміг знову летіти на острів Св. Павла. Ліммершін — дуже дивна пташка, але він уміє говорити правду.
Ніхто без діла не заглядав у Навосточну, а єдиними істотами, які мали там постійні справи, були тюлені. Вони припливали сюди на літні місяці сотнями й сотнями тисяч з холодного Північного моря, бо узбережжя Навосточної, вкрите чистим морським піском, давало тюленям чудовий притулок, і кращого місця в світі не можна було знайти.
Сікач (Морський Ловець) знав це чудово, і кожної весни, де б вона його не заставала, він, як міноносець, мчав до Навосточної, а прибувши туди, встрявав у бійку і бився майже місяць з іншими тюленями-сам-цями за краще місце на скелі — як можна ближче до моря. Сікачеві минуло вже п'ятнадцять років; це був великий сірий звір з хутром, що переходило на шиї майже в гриву, й великими, хижими іклами. Коли він підводився на своїх передніх ластах, то сягав більше ніж на чотири фути від землі, а коли б хтось насмілився його зважити, то упевнився б, що важить він майже сімсот фунтів. Усе його тіло було вкрите рубцями — сліди жорстоких бійок,— але Сікач був завжди готовий до нового бою. Він мав звичку схиляти голову на один бік, наче боявся дивитися своєму ворогові в очі, тоді блискавично викидав її уперед, і якщо його великі ікла впивалися в шию іншого тюленя, той, звичайно, міг вирватися, якщо знаходив у собі
силу, тільки Сікач уже   ніяк не  допомагав   йому   в цьому.
Зате Сікач суворо дотримувався Законів Берега і ніколи не переслідував переможеного тюленя. Своєю участю у бійках він лише хотів відстояти місце поблизу моря для своєї «дитячої»; та оскільки, крім нього, принаймні півмільйона інших тюленів-самців шукали кожної весни такого місця — виск, плескіт, рев, хрипіння і шум на березі Навосточної зливалися у щось страшне.
З невеликого пагорка, що має тут назву Гори Хат-чінсона, тоді можна було бачити три з половиною милі суходолу, де безладним стадом змагалися між собою тюлені; а навколишні води були усіяні тисячами голів інших тюленів, які поспішали до берега, щоб теж взяти участь у боротьбі. Тюлені билися в бурунах, билися на прибережному піску, билися на відшліфованих уламках базальтових скель, де вони влаштовували свої «дитячі», билися скрізь і всюди, бо були такими ж дурними й незлагідними, якими бувають іноді й люди. Тому їх подруги завжди припливали до острова тільки в кінці травня або на початку червня, бо вони зовсім не бажали, щоб їх там пошматували чоловіки, а молоді дво-три й чотирирічні тюлені, які ще не мали своїх сімей, пробивалися крізь ряди бійців за півмилі від моря і величезними табунами гралися на піщаних дюнах, начисто стираючи своїми животами всю навколишню рослинність. Цих тюленів так і звали — холостяки, — і лише у самій Навосточній їх збиралося тисяч двісті, а то й цілих триста.
Якось весною, коли Сікач закінчив свій сорок п'ятий бій, з моря припливла Матка, його ніжна і скромна подруга, з лискучою шерстю і добрими очима. Сікач піймав її за шию і потяг до відвойованого місця.
— Спізнилася, як завжди,— сердито пробурмотів він.— Де це ти вешталась?
Сікач мав звичку не їсти протягом тих чотирьох місяців, які він проводив на піщаних відмілинах острова, і тому настрій у нього був, звичайно, дуже поганий. Матка добре знала це і вважала за краще не перечити йому. Вона подивилась навколо і протуркотіла:
— Ах, який ти дбайливий! Знову відстояв те саме місце!
— Ото ж бо й є, що відстояв,— буркнув Сікач.— Ось поглянь на мене!
Він був увесь подряпаний і принаймні у двадцятьох місцях з ран у нього сочилася кров; одне око майже зовсім запливло, а на боках шкура висіла клоччям.
— Ох ви, чоловіки, чоловіки! — сказала Матка, обмахуючись, мов опахалом, заднім ластом.— І чого ви не хочете бути розсудливішими й займати свої місця тихо-мирно? У тебе такий вигляд, наче ти воював з самим Убивцею Китів.
— Я й справді нічого не робив до середини травня, а тільки бився. У цьому році наше узбережжя заселене просто неподобно. Я зустрів щонайменше сотню тюленів, які прийшли сюди шукати собі місця з берегів Луканнону. Чому не лишається кожен там, де народився?
— Я часто думаю, що ми були б щасливішими, коли б покинули це густо заселене місце і влаштувалися на острові Видри, — зауважила Матка.
— Ба! Тільки холостяки й ходять на острів Видри. Коли б ми переселилися туди, всі подумали б, що ми злякалися. Треба додержувати правил пристойності, люба!
Сікач гордо втягнув голову в свої жирні плечі і вдав, ніби він на хвилинку заснув, а сам тимчасом пильно стежив, чи ніхто не збирається на нього напасти. Тепер на берег повилазили не лише тюлені-самці, але і їхні подруги, і шум, який вони зчинили, розлягався далеко над морем, немов ревіння хвиль під час великого шторму. За найскромнішими підрахунками тут зібралося не менше мільйона тюленів — старих самців і дітних самиць, недавно народжених малят і холостяків,— і всі вони повзали, кричали, штовхалися, билися або гралися, тисячами сунули до моря і повертали назад, вкривали кожен вершечок грунту, наскільки сягало око й дозволяв бачити цю картину туман. А на узбережжі Навосточної майже завжди стоять тумани; вони розвіюються лише в ті короткі години, коли тут зрідка проглядає сонце, в промінні якого все починає одразу сяяти і переливатися кольорами веселки, немов коштовні перли.
Саме в розпал цього безладдя у Матки й народилося маля, якого назвали Котиком. Як і всі маленькі тюлені, Котик мав дуже кумедний вигляд; самі плечі та голова, та ще тьмяні, блакитноводянисті оченята; але було в його шерсті й таке, що примусило Матку уважніше придивитися до свого маленького сина.
— Сікаче,—звернулася вона, нарешті, до свого чоловіка,— наше маля, здається, буде зовсім білим!
— Порожні черепашки й сухі водорості! — форкнув у відповідь Сікач. — Які ж дурниці ти говориш! На світі ще ніколи не бувало білого тюленя.
— Що ж поробиш, — сказала Матка,— але тепер, видно, буде.
І вона стиха заспівала пісню, яку матері-тюленихи завжди співають своїм діточкам:

Шість тижнів моря бійся, на березі сиди:
Ти плавать ще не вмієш, хороший синку мій,
Бо плавці твої слабенькі,
А голівонька важкенька,
Серед хвиль тебе чекає ворог злий.

Ти син морських просторів, та дуже ще малий.
А там акули хижі і літній шторм страшний,
Тож трохи підрости,
І дужим станеш ти,
Тоді сміливо в море йди
І хоч куди пливи.