Біла Церква

Кажуть старі люди, що колись, ще за козаччини, поселився отут якийсь сотник на прізвисько Білий. А той Білий та був собі козарлюга лепський. Ніхто його не переп'є, на шаблі не візьме: силач був великий і спритний. А до того ж одчайдушний, трясця б його взяла!

Скільки раз піде на турка — усе з крамом вертає. П'є, гуляє, бенкетує в будень і у свято. А як піде по майдану — аж земля трясеться. Отак гуляв той отаман. Незчувся, як старість потихеньку підкралася і лягла на плечі. Засумував козарлюга, на шаблю схилившись. Добра того — повні двори, а для кого, нащо? Не дав йому Бог діточок.
Кому все лишити? А як старість білим цвітом оповила скроні, наказав побудувати для народу церкву. Донедавна, повідають, стояла. Там і поховано сотника Білого.

Назвали її люди Білою Церквою, а від неї пізніше — і місто.