Бігунець та Котило

Буває один такий день улітку, коли роси починають легенько бриніти, тоді над землею лунає тепла музика. Мало хто чує таку музику, бо відбувається це тоді, коли люди ще сплять, а сонце от-от має випірнути з-за обрію.
Саме такий ранок вибрав собі Бігунець, щоб прибігти в цей ліс Недобір, у якому вирішив оселитися. Біг же він невідь-ізвідки, зате біг знаменито. Його маленькі п'яточки миготіли швидше від спалахів на воді у вітряний сонячний день, а тільце його -аж невидиме ставало. Отож, той, хто спостеріг його біг, міг тільки й побачити, що оті дивні, лискучі спалахи.
Він спинився біля невеличкої печерки і роззирнувся. Його побачили кілька пташок, один Зайчик та один їжачок. Зайчик та їжачок розтулили роти від здивування, а пташки забули на мить, яку це вони пісню співали.
Перед ними стояв маленький чоловічок, такий маленький, як мізинець семирічної дівчинки. «Він такий маленький,— розказував потім Зайчик своїм родичам та знайомим,— як моє вухо! Ні, де там: він на половину мого вуха і на чверть лапки!»
—        Таких людей я ще не бачив,— добродушно пробурмотів у той-таки час Їжак Їжачисі,— Здається, він такий на зріст, як голки в нас на спині.
Але то вже було пізніше. Тепер же Бігунець скинув з голови шапку-бирку і вклонився пташкам, Зайцю та їжаку. Всі вони побачили, що волосся в Бігунця кучеряве-кучеряве, як у баранця, і золотисте, а очі в Бігунця сині, як цвіт льону чи, може, як волошка, яка тільки-но розцвіла.
—        Здрастуйте, звірі і птахи! — сказав Бігунець дзвінко,— Доброго вам дня!
І по тому, як привітався Бігунець, звірі зрозуміли, що він прийшов у їхній ліс дружити з ними. Отоді-то вони й подалися пріч, щоб розповісти про це всім, кого зустрінуть, а Бігунець витер піт із чола і зирнув угору. Він побачив величезну Сосну, яка росла, росла і краю не мала. На корону їй присіла лискуча Хмара, яка приховала вершок тієї Сосни. Бігунець зірвав свою бирку і помахав нею Сосні і Хмарі.
—        Здрастуйте, Сосно,— сказав він,— Здрастуйте, Хмаро!
І були такі блискучі й добрі його оченята, що і Сосна, і Хмара зрозуміли, що він хоче дружити з ними. Тоді Сосна зашуміла, захитала гіллям і розповіла про те іншим деревам, а Хмара, звісна річ, відірвалася від корони і поповзла по небу, щоб і собі розказати про таке іншим хмарам.
На те прилетів один Носатий Комар і сів на листок, аби роздивитися звідти чудного чоловічка та й вирішити, чи варто його кусати, а чи ні. Прилетіла Муха, витріщила здоровенні очиська і теж задумалася про те, чи кусати цього малого, чи не варт. Прилетіла тигриця комах Оса і злісно всміхнулася тонкими і жовтими вустами. «Я тебе як укушу,— злісно подумала вона,— то ворони за тобою закрячуть!».
Але Бігунець знову зірвав бирку з голови і махнув нею, схилившись.
—        Здрастуйте, друже Комарю, і ви, тітонько Мухо, і ви, матінко Осо!
Його оченята засвітились і заполум'яніли, наче найкош-товніші аметисти, а може, як бірюза чи ще якесь там голубе каміння. На те Комар пригладив вуса, Муха кашлянула в лапку, а Оса перестала злісно всміхатися: зрозуміли вони, що не ворог, а приятель з'явився у них у лісі. Тож не могли вони на нього сердитися, а хто з кусючих не сердиться, той укусити не може.
—        Хто ти і що ти? — спитала Муха.
—        Я Бігунець,— сказав чоловічок.
—        Що хочеш у нашому лісі? — спитав Комар.
—        Хочу з усіма дружити,— відповів Бігунець.
—        Що ти їси? — спитала Оса.
—        Пилок із квітів, гриби, горіхи і добре зілля.
—        Чому ти звешся Бігунцем? — спитала Муха.
—        Бо я знаменито бігаю,— сказав Бігунець,— Ось подивіться!
Він блиснув п'яточками, і Комар, Муха й Оса посліпли б від тих спалахів, якби не заплющилися. Бігунець знову став біля печерки і всміхнувся.
—        А скажіть-но, друзі,— спитав він,— чи ніхто не живе в цій печері, де я надумав оселитися?
—        Тут живу я,— сказав, вилазячи з темряви, Павук,— Але я побачив, що ти бігаєш, і вирішив поступитися тобі житлом, кхе-кхе!
—        Він тебе з'їсть, Бігунцю! — закричала перелякано Му-ха,— Тікай від нього, тікай!
—        Хіба мене можна з'їсти? — засміявся Бігунець,— Окрім того, це мій приятель. Здрастуй, приятелю Павуче! — сказав він і стис легенько тонку Павукову лапку.
Потім зайшов у печерку і роззирнувся.
—        Я тут зроблю гарну хатку,— сказав він замріяно,— Тут буде хата в хаті. Сама печера буде перша хата, а всередині я змурую будиночок із річкової гальки та черепашок. Я там житиму і співатиму. І хай увесь світ співає й радіє разом зі мною. З усіма я дружний, і немає в мене ворогів.
Коло нього стояв Павук і похитував сумно головою.
—        Гай-гай! — сказав він,— Такий ти упевнений. А про декого ти й забув...
—        Про кого ж це я забув? — здивувався Бігунець.
—        Про того, з ким не зможеш подружитися,— мовив Павук.
—        Хіба є такий, що не міг би я з ним подружитися? — спитав Бігунець.
—        Звісно є. І живе він у нашому лісі. Котилом його звуть.
Павук здригнувся з переляку й аж очі заплющив.

2
І коли заплющив він очі, то побачив перед собою Котила. І був то ні чоловік, ні звір, ні птах, ні комаха, ні рослина, ні тварина, а була це велика, гладка куля, яка не мала ні рук, ні ніг — отака собі сама голова, бо все в неї було, як у голови: ніс, очі, вуха і ротяра. Мав же він якось дивитися, дихати, чути, нюхати та їсти. Коли ж розкривав він ротяру, то виднілися там зуби, як ножі, а язик був, наче лопата. І тхнуло звідти цвілою трутизною.
А коли треба було йому рухатись, то він не йшов, а котився. Тоді заплющував очі, стуляв рота, втягував вуха й котився, котився, а коли на щось натрапляли його губи: на зайця чи окрайця, вовка чи їжака Голку, ведмедя Федя, птаха чи якогось там іншого бідолаху,— все він з'їдав, все він хапав, все він трощив, все він ловив, смаку не розбирав, жалості не знав, і всіх тільки страшив, бо всіх забивав та їв.
Отаке-то страшило побачив Павук перед собою, бо їв Котило і мух, і комарів, і ос, і бджіл, і навіть павуків. Тяжко-тяжко через те жилося в тому лісі, але нічого того не знав Бігунець, не знав він і того, що чим довше жив, тим більше роздимався і гладшав Котило.
А жив він у палаці, що його ніхто не будував, бо йшов у тому палаці дощ, а вночі світили на стелі зірки. Той палац був такий, що можна було товщати без міри, і куди б не пішов Котило, то все з палацу того не виходив — був-бо той палац повітряний. Отак котився Котило по лісі, і ніщо не могло встояти перед ним — усе він гриз і з'їдав, а за ним простягалася чорна безживна борозна. І цілий день, а часом і вночі, їв він та їв, а що не мав рук, то, крім їжі, іншого діла не знав. А що не мав ніг, то й не рухався багато, бо що то за життя, коли тільки їси і нічого більше не робиш? Через це, можливо, він і був такий несамовитий та сердитий. І всі боялися його страшно. От і Павук, розповідаючи про нього Бігунцеві, аж очі стуляв від жаху. Тільки ж засміявся Бігунець на ту розповідь.
—Слухай, я тобі розкажу казку, Павуче,— сказав він і розказав свою першу казку про те, чого не треба боятися.