Апельсин і сонце

На лужку біля моря хтось кинув зернятко Апельсина. Зернятку сподобалося на новому місці. Там було тепло, вогко. І з зернятка стало рости маленьке деревце. А потім на деревці з'явився Апельсин.
І ось що з цього вийшло.
Навколо зеленіла лише маленька ввічлива травичка, яка вклонялася навіть слабенькому вітерцеві, та якісь незграбні кущики. А Апельсин був гарний, жовтий, круглий.
«Я зовсім, як Сонце, — подумав Апельсин, — ну чисто, як Сонце. З усього видно — ми брати. Недарма Сонце так яскраво світить мені!»
І Апельсин страшенно запишався. Він навіть уже не вітався з травичкою та кущиками. А тільки від ранку до вечора нахвалявся, що він як саме Сонце, навіть кращий за нього.
— Мені, Апельсинові, нічого ховати вночі свою красу, як Сонцю.
Якось восени на лужку з'явилась Людина.
— Дивись-но, Апельсин виріс! — здивувалась вона і зірвала Апельсин.
Людина віднесла його додому й кинула в ящик. Там уже лежало чимало інших Апельсинів.
І тепер ніхто не міг знайти нашого знайомого. Навколо було стільки плодів і більших, і кращих за нього.
...І Людина, яка з'їла його потім, сказала, що цей Апельсин був страшенно кислий.