Массаро Правдивий

Жив у давнину король і мав козу, ягнятко, баранця та червону круторогу корову.
 
І дуже він любив свою худібчину. Тож і надумав узяти за пастуха чесну людину.
 
А в тім королівстві та жив один селянин. Чеснішого за нього світ не знав.
 
Ніколи ще він нікого не піддурив і завжди казав тільки щиру правду.
 
Через те його й прозвали Добродій Правдивий, чи, як кажуть в Італії, Массаро Правдивий.
 
Ось покликав його до себе король і передав свою улюблену худібчину на його руки.
 
Паси ж мені їх усіх гарненько, доглядай пильненько,— сказав король пастухові.— Щосуботи приходь до палацу й доповідай, як там ведеться моїй козі, ягняткові, баранцеві та червоній круторогій корові.
 
Так Массаро Правдивий і робив: щосуботи сходив з гір, поспішав до королівського палацу, скидав свій грубий повстяний капелюх і казав:
 
Добридень вам, ваша королівська величносте!
 
— Здоров, Массаро Правдивий! Як там моя люба кізка?
 
О, звивається, мов берізка.
 
А кучеряве ягнятко?
 
Грається собі, мов дитятко.
 
А як мій баранець?
 
Він цвіте, мов романець.
 
А моя червона круторога корова?
 
Пасеться собі, жива й здорова.
 
Король задоволено кивав головою, і Массаро Правдивий знов повертався на гірське пасовисько до худібчини.
 
Королівські міністри бачили, в якій пошані у його величності темний мужик, і щораз дужче гнівались на пастуха. От якось головний міністр і каже королю:
 
Не віриться мені, ваша величносте, що цей селянин завжди каже правду. Адже таких людей на світі не буває.
 
Он як! — вигукнув король.— Та я ладен битися об заклад, що він ніколи не дурить.
 
А я закладусь на власну голову, що він цієї ж таки суботи скаже вам неправду! — не змовчав міністр.
 
Гаразд,— сказав король,— якщо він дурить, я накажу відрубати йому голову, а якщо ні, тоді кат зітне голову моєму першому міністрові.
 
Міністр непомалу налякався, почувши такі слова від короля. От і заходився він думати та гадати, як би змусити Массаро Правдивого, щоб той сказав королю неправду. Думав і гадав, та так нічого й не вигадав. А до суботи залишилося три дні. Почав міністр сумувати. Дружина його й питає:
 
Скажи, чого ти такий сумний?
 
Ат, дай мені спокій,— буркнув чоловік.— Не твого це жіночого розуму діло!
 
Та жінка так довго й так любенько допитувалася, що головний міністр усе їй розповів.
 
Оце й увесь клопіт? — сказала вона.— Не турбуйся, я зроблю так, що все буде гаразд.
 
На ранок прибралася міністрова дружина якнайкраще, почіпляла на себе найдорожчі свої прикраси, а на чоло прикріпила зорю з діамантів. Тоді сіла в карету й звеліла поганяти в гори до Массаро Правдивого.
 
Приїхала вона туди, вийшла з карети й ну озиратись довкола. Массаро Правдивий аж рота роззявив з подиву: ніколи ще він не бачив такої пишноти!
 
Пастуше, любий,— ніжним голосом промовила міністрова дружина.— Чи не виконав би ти мого прохання?
 
Тільки накажіть, благородна синьйоро,— відповів селянин,— і я зроблю все, чого ви забажаєте.
 
Добре. Віддай мені оцю кізку.
 
Е, ні,— сказав Массаро Правдивий. Цього я зробити не можу. Попросіть щось інше.
 
Ну, то віддай ягнятко.
 
І цього не можу, відповів пастух.— Зрозумійте мене, ваша милість: худібка не моя, а королівська, як же мені її віддавати?
 
То й що з того? Хіба мало в горах крутих скель та глибочезних урвищ? — вела своєї міністрова дружина.— Ягняткові так легко туди скочи ти чи зсунутися?
 
Але ж воно не скочило й не зсунулося,— заперечив Массаро Правдивий.
 
Та це ти тільки так скажеш своєму господареві! А я за те віддам тобі усі свої персні.
 
Та пастух не погодився. І розгнівана пані сіла в карету й поїхала.
 
Дома вона сказала чоловікові:
 
Упертий цей пастух. Але ти не турбуйся. Я таки доможуся свого.
 
На другий день рано-вранці дружина головного королівського одяглася в жебрацьке лахміття й знову подалась на гірське пасовисько.
 
Ой лишенько, люте лишенько мені!—заголосила вона, вгледівши пастуха.
 
Що з вами, жінко добра? — співчутливо спитав її Массаро Правдивий.
 
Умирає мій синочок-одинець, моя кохана дитинонька. Лікар каже, що йому вранці й увечері треба пити свіже молоко, щойно з-під корови. А я ж, бідна, можу дати йому хіба що води холодної напитись.
 
Сказавши це, вона ридма заридала.
 
Не витримало добре серце Массаро Правдивого, і він сказав:
 
Нічого не вдієш, забирай собі улюбленицю короля — оцю червону корову.
 
Ой, дякую тобі, дякую, пастуше, любий,— вигукнула вдавана жебрач-ка.— А королю скажеш...
 
Про це не турбуйтесь,— перебив її пастух.— Я вже зміркую, що йому сказати.
 
Привела міністрова дружина корову додому, та й каже до чоловіка:
 
От я все й уладнала. Тепер тобі нічого боятися за свою голову, а за пастухову байдуже!
 
Кохана моя дружино! Та хіба є в світі розумніша голівонька, ніж твоя! — сказав міністр і поцілував дружину.
 
— Я зараз же відведу корову до палацу, отоді й побачимо, яку-то правду скаже королю пастух.
 
Тим часом Массаро Правдивий сидів смутний на камені та все думав, що йому сказати королю.
 
От узяв він свою довгу палицю, застромив її в землю, напнув на неї плащ, а зверху надягнув повстяний капелюх.
 
Тоді вклонився цьому опудалові й почав так:
 
Добридень вам, ваша королівська величносте!
 
Здоров, Массаро Правдивий,— відповів він сам собі за короля.— Ну то як там моя люба кізка?
 
— О, звивається, мов берізка.
 
А кучеряве ягнятко?
 
Грається собі, мов дитятко.
 
Ну, а як мій баранець?
 
О, цвіте, мов романець.
 
А що моя круторога корова?
 
Корова... Корова... Ох, скажу вам, ваша королівська величносте, корова посунулась... корова впала з високої кручі. Ні, не так...
 
Массаро Правдивий витяг палицю з землі й знову задумався.
 
Так нічого й не надумавши, ліг Массаро Правдивий спати. А коли він розплющив очі, настав уже суботній ранок і треба було йти до короля.
 
Ішов він швидко, та в полудень не був ще й на півдорозі. А все тому, що перед кожним деревом він зупинявся, низько кланявся й виголошував звернення до короля.
 
І раптом десь аж перед двадцятим деревом пастухові, врешті, набігла спасенна думка... Массаро Правдивий враз повеселішав і так майнув з гори, як молоденький.
 
Тим часом король, оточений двірською знаттю, вже довгенько чекав пастуха. От заходить Массаро Правдивий до палацу, скидає з голови старий повстяний капелюх, уклоняється королеві й каже: — Добридень вам, ваша королівська величносте!
 
Здоров, Массаро Правдивий. Кажи хутчій, як там моя люба кізка?
 
О, звивається, мов берізка.
 
А кучеряве ягнятко?
 
Грається собі, мов дитятко.
 
Ну, а як мій баранець?
 
Він цвіте, мов романець.
 
А що моя круторога корова? — запитав король і зиркнув, примруживши око, на головного міністра.
 
Ох, ваша королівська величносте! Немає більш у вас доброї круторогої корови.
 
Скарайте мене чи помилуйте, але я віддав її одній сердешній жінці. Як розповіла вона мені про своє горе, то я вирішив, що їй корова дужче потрібна, як вам, ваша величносте.
 
Оце я вам сказав щиру правду.
 
Король дуже шкодував за коровою, та згадав, що виграв свій заклад, і йому стало легше.
 
Він аж у долоні заплескав, а за ним і всі придворні. Не плескав тільки головний міністр.
 
Та й як йому було плескати, самі подумайте?
 
Через свої заздрощі він програв королю такий заклад!

Завітайте до нас:

Батьківські
поради

5 дитячих аудіокниг, які варто послухати в навушниках Audio-Technica
Як показує практика, читання не завжди миттєво стає улюбленим заняттям будь-якої дитини – досить часто цей процес асоціюється виключно з навчанням та школою, тому викликає втому та неприємні емоції. У той же час, допитливість та цікавість так і залишаються головними рисами характеру більшос...
День Ангела. Червневі імена
1 червня — Іван, Сергій; 2 — Іван, Йосип, Раїса, Микита, Тимофій, Олексій; З — Костянтин, Олена, Михайло, Федір, Касян; 5 — Михайло, Леонтій, Фросина; 6 — Євпраксія, Стефан, Федора, Микита; 7— Іван; 8 — Юрій, Олександр, Олена, Андр...